всім випадало спостерігати за дітьми в моменти, коли вони захоплені діяльністю, коли малюють, висолопивши язика, або читають, шепочучи кожне слово; коли, заплющуючи очі, кожною клітинкою віддаються грі на улюбленому інструменті або танцюють, ніби з ними танцює світ; коли живуть м’ячем і летять разом із ним над полем або, тамуючи подих, годинами припасовують деталі конструкторського шедевра. Таке занурення, захоплення, пристрасть називають відчуттям потоку, в якому зупиняється час і лишаються лише ти та те, що ти робиш. Відчуття потоку – це такий собі внутрішній критерій власної компетентності – мене захоплює те, що я роблю, я хочу робити це і надалі та розвиватися в цьому.
У цьому контексті важливо не загасити інтерес, не залляти холодною водою зразків та норм вогонь захоплення діяльністю та собою у ній. Колись я ходила в художню школу. Ходила – то заголосно сказано, бо була там три з половиною рази. Буквально. З останнього заняття я втекла із твердим наміром більше не повертатись. Чому? На момент вступу до школи я вже добре малювала, краще за всіх у класі, краще навіть за дідуся, що його вважали чи не першим маляром в своєму селі. Я змальовувала з натури, особливо мені вдавалась усіляка свійська живність: гуси, кролики, наш собака. Я прагнула навчитись більшого. Я фантазувала, що тут, у школі, стану справжнім художником, що зможу малювати ніколи мною не бачених тигрів, левів і навіть тих космічних тварин, що живуть у моїй уяві. Для мене це було головне – навчитись малювати не лише те, що я бачу вживу, а й те, що в моїй уяві, фантазії. Мене ж, на догоду класичній методиці, змушувати викреслювати конуси та куби, тиснути на олівець з різною силою, малювати якісь смужки. Я пішла, бо для мене не мало сенсу робити те, що не приносить радості, для того щоб колись, якщо вистачить таланту, навчитись малювати по-справжньому. Мені стало нудно, я втратила відчуття потоку. До малювання повернулась лише зараз. Зараз у мене є мольберт, вимріяні пастелі, натертий кавою папір і неймовірне, колись втрачене відчуття шурхоту крейди під натиском долоні.
Є також і зовнішні критерії того, наскільки ти добре володієш тим, що робиш. Найперший із них – порівняння себе з іншими та їхніми досягненнями. Тож якщо у колі знайомих вашої дитини немає дорослих чи однолітків, захоплених якоюсь справою, – шукайте їх. Це надважливо! Важливо бачити, як інші працюють і досягають успіху, важливо порівнювати свої результати із їхніми, важливо спілкуватись, заражатись, надихатись. Тут особливо цінні й учитель – той, хто зможе показати усі цікавинки, надихнути, заразити, і конкурентне поле – однолітки, які роблять одну з тобою справу, ті, на кого ти рівняєшся та прагнеш обійти.
А ще важливий успіх. Саме так, розвиток компетентності стимулюється успіхом. А успіх – це насамперед визнання. І тут варто не лише самому збагнути, що досяг бажаного, а й бачити, відчувати, отримувати поціновування від значимих та компетентних людей. Дитяча самооцінка від початку живе у дорослих словах віри,
