не знають, «як правильно», і в цьому їхня велика перевага над нами, – вони можуть здійснити те, що нам, дорослим, навіть не спаде на думку. Тож підтримаймо їх у цьому. Чому б не спробувати писати лівою рукою або й ногою – вийде справжній шифр; чому б не заховати десь у дворі подарунок до дня народження друга – нехай відшукає; чому б не намалювати вітальну листівку для мами просто на дзеркалі й не відмивати його потім урочисто, усім разом…
Найкоротший шлях зацікавити дитину життям – це створити навколо неї особливий творчий простір, занурити в діяльність, яка потребує активності, пошуку, нетривіальних дій та рішень. Ні, це не просто купити професійні фарби чи круту гітару або віддати у найпопулярніший у місті танцювальний гурток. Це інше. Знайомство із новим та невідомим; прагнення зрозуміти, оволодіти; докладання зусиль та їх результат; поціновування дорослими чи однолітками – ось короткий ланцюжок творчості. І ми можемо підтримати його у кожній ланці. Спочатку відкриваємо щось нове, демонструємо новий спосіб застосування старих речей, створюємо загадку, підкидаємо ідею або й вдаємо розгубленість, мовляв, «не знаю як бути». Далі показуємо, як і що можна зробити, даємо книгу, скидаємо посилання на відео, спрямовуємо до Вікіпедії; знаходимо майстра і приводимо до нього. Потім найскладніше – не заважаємо. І на останок – радіємо, підтримуємо, пишаємося! Саме так, у пошуку та дії народжується спрага до цікавого.
Мої вчителі, дослідники творчості Валентин Моляко та Олександр Музика, доводять, як на мене, дві найважливіші для дитячої психології речі: перша – творчості можна навчитись; друга – той, хто переживав творчі інсайти, змінюється, і ці зміни такі сильні, що змінюють усе життя. Олександр Музика розробив унікальну у своїй простоті та дієвості програму розвитку творчих здібностей дітей, що зветься «Три кроки». Учений пропонує три речі, які може зробити для дитини кожен дорослий – і батьки, і шкільний вчитель, і керівник гуртка. Крок перший – створити ситуацію успіху, організувати діяльність так, щоб дитина досягла високого, гарного, значного результату. І не має значення, що це буде: виразне читання чи зав’язування шнурків, головне тут – успіх, що тягне за собою віру у власні сили та захват від досягнення. Крок другий – цінувати дитячі зусилля і навчити дітей з повагою ставитись до своїх успіхів. Ми більше звикли до критики та покарань, ніж до поціновування своїх дій, зусиль, досягнень, а тому не завжди здатні відчувати себе причиною перетворень навколо, а отже і бути активними, дієвими, причетними до змін світу. І третій, останній і найважливіший крок, – зробити так, щоб успіх у дитячому житті став нормою, у такому випадку навіть найбільші невдачі не сприйматимуться гостро і боляче, від них не опускатимуться руки, адже дитина знатиме, що вона може досягти успіху, і це стане її життєвим досвідом.
– Я взагалі ні на що не впливаю, – розповідала мені Віка. – Від кольору шпалер у моїй кімнаті до того, де і з ким святкуватиму день
