страшкуватість, недолугість, невпевненість, перше почуття. Приводів безліч, і стримати сміх буває важко.
Та спробуймо згадати себе, коли, малий, чимдуж біжиш з відкритим серцем поділитися важливим, або підходиш тихенько із тремтливим секретом, або й просто стоїш, чекаючи почути «Яка краса!» і… наштовхуєшся на сміх. Боляче. Тож поважаймо власних дітей, кожен їхній крок – перший, другий, третій… у всьому, від малярства до любові. Звісно, не варто вихваляти те, що далеке від ідеалу, варто обережною правдою допомоги досягти кращого. Насмішки в цьому не допоможуть, вони лише знецінять зусилля та закриють двері у дитячий світ.
«Ти пишаєшся мною?» – любить запитувати мій трирічний син з найменших приводів. І я кажу «так», незважаючи на те що на портреті, підписаному стрибучими «МАМА» не я, а інопланетний картоплеподібний гуманоїд. Я хочу, щоб він отримував задоволення від малювання, і знаю: якщо цінувати його зусилля, то рано чи пізно мій портрет стане впізнаваним, а зараз ми подумаємо, «що забув художник», і домалюємо вуха.
– Смакота!
Діма всміхнений і задоволений. У нас сьогодні справжній космічний бенкет. Ми усі втрьох їмо паштет, витискаючи його у рота з кондитерських мішечків (космонавти ж харчуються зі спеціальних тюбиків) та запиваємо соком із міні-пакетиків.
– Дімусю, – каже мама. – А давай поїдемо до бабусі. Вона нас вже сто років не бачила. Зачекалася. Все розпитує мене телефоном, як ти, що ти. А це приїдемо, і ти їй сам розкажеш і про математичку вашу противну, і про те, як ти її «зробив», як на олімпіаді обійшов майже усіх, і про Іринку Зубарєву, і про…
Діміна усмішка згасає, він супить брови, дивиться з-під них і каже:
– Давай домовимося я і ти, без всяких космонавтів, – є речі, про які я розповідатиму коли схочу і кому схочу. Добре?
Мами вистачило лише на кивнути.
– От і домовились. Смакота!
Важливим і безумовним правилом дитячо-батьківської довіри є повага до особистого, право на власну територію, непорушне виконання якого мають забезпечити саме батьки. Адже довіра – це не лише готовність відкритися навстріч іншій людині та прийняти її, це і здатність не тиснути у моменти, коли інший не хоче прийняття, коли потребує власного закритого простору без глядачів і слухачів. Діти ростуть, і потреба у бутті з самим собою без свідків, наодинці росте разом із ними. Якщо дошкільня не здатне втримати у собі секретів, то молодший школярик вже назбирує їх добрячий мішечок, і далі – лише більше.
Батьківські тривоги змушують нас наполегливо допитуватися: «Що?», «Як?», «Із ким?», «Навіщо?»; і буває так, що ми хапаємо через край – забороняємо спілкування, вводимо комендантську годину, залазимо у телефони, вишукуємо приватне листування в соцмережах. Чи робить це нас поінформованішими тут і зараз? Можливо. Чи дає це більше знань про те, чим живе дитина в довгостроковій перспективі? Ні. Я не
