«підлий», і воліють швидше пережити цей період зростання Я своїх дітей. Якщо перші «ні» стосувалися тілесного дискомфорту, маніпуляцій із власним тілом, необхідності підкорятися волі інших, то тепер це «ні» самому собі, такому як є. Це своєрідне неприйняття своєї ще недостатньо дорослої життєвої ролі та її обмежень. Цікаво, що раніше, до виникнення шкіл та університетів, підлітків не існувало взагалі. Маленька людина ставала дорослою набагато швидше, ніж зараз. Для цього їй було достатньо навчитися того, що вміють дорослі, – шити, пекти хліб, вправлятися з ковадлом у кузні, полювати…
«Чому, щоб вважатися дорослим, мало вміти все і навіть більше, ніж вони?! Чому треба мати мінімум вісімнадцять, атестат та ще й кожного божого дня доводити, що не потребуєш памперсів?!» – збурювався мій дорослий п’ятнадцятирічний клієнт. Підлітком бути важко. Мало того що з гормонами впоратись не так легко, ще й треба довести собі та іншим, що ти не верблюд. Організм щодня псує настрій, підкидаючи щось новеньке, – пітні підпашшя, прищі, стрибки ваги, нестримні реакції на протилежну стать… Окрім того – дорослі, які всюди і повсякчас намагаються показати тобі твоє місце: вдома, у школі, у громадському транспорті, в гуртках, з телевізора – всюди. Ти тримаєш кермо не гірше за татка, смажиш яєчню, таку ж як і мама, в компі шариш краще за всіх, разом узятих, – і тебе вважають дитиною. Що лишається? Впертися і заявити своє категоричне «ні».
Отже, підліткове «ні» – це самозахист, стратегія, що допомагає вижити у складній життєвій ситуації. Проблема в тому, що, коли дорослі не зглянуться, ця стратегія раз і назавжди ризикує стати рисою характеру.
– Я вас слухаю, і мені бентежно…
– Ні, це мені бентежно, тому я і прийшла до вас.
– За той час, що ми спілкуємося, ви ще жодного разу не погодились зі мною.
– Ні, чому це?
Я посміхнулась, і моя гостя трохи відтанула, видихнула…
– Я просто це все стільки збирала і так довго несла.
– Так, я розумію. Вам дуже складно, ви любите і переживаєте за свою дитину.
– Так…
Це було перше «так». Розгублене і щире.
– А зараз уявіть, що ви – це ваш син. Зможете?
Вона кивнула.
– Привіт!
– Привіт!
– Як тебе звуть?
– Данило.
– Данило, я Вікторія, психолог. У мене в гостях сьогодні твоя мама. Ти міг чути, що вона говорить. Мені здається, вона вже переживає за тебе і не знає, як налагодити ваші стосунки. Можеш їй щось порадити?
– Не знаю… – Сльози в очах. – Може, нехай вона не кричить? Може, нехай поцікавиться, що я можу їй порадити?
Підлітки почуватимуться безпечно, якщо ми, дорослі, допоможемо їм у цьому, визнаємо і поважатимемо їхню дорослість. Потреби в емоційній близькості, спілкуванні, схваленні,
