href="#pic_18.png"/>Дитячий негативізм від початку пов’язаний із розвитком самоусвідомлення, розумінням того, що Я – окрема істота, яка має окремі бажання, свої власні і зовсім не такі, як у мами з татом, бабусі з дідусем, виховательок, учителів чи тренера з аеробіки. Піки цих усвідомлень припадають на різні вікові періоди, однак пов’язані вони не стільки з конкретним віком дитини, скільки з етапами розуміння себе, який вона переживає. У кожного це відбувається по-своєму і в своєму темпі.
Перші прояви негативізму батьки помічають, коли малюк починає говорити і вимовляє свої перші «ні». Однак протести проявляються і раніше, але через те, що дітлахи ще не говорять, їхній вереск сприймається як вимогливий крик про допомогу. Немовлята в наших очах безпомічні та вразливі істоти, тож ми поспішаємо на допомогу, не здогадуючись, що насправді вони кричать «ні» мокрим та важким памперсам, прохолодному протягу, несмачному молоку, гарячій воді, голодному дискомфорту в животику, незручному одягу, неприємному запаху, шорстким на дотик іграшкам… Справа в тому, що перше, що усвідомлюють діти на шляху розвитку свого Я, – це власне тіло, і перше, проти чого вони протестують, – це неприємні для тіла відчуття. Цей етап немовлячого негативізму в більшості випадків минає безболісно, оскільки батьки не чують прямого супротиву, а отже і не мають причин наполягати на своєму. Ми здебільшого намагаємось вгамувати малюків і за допомогою здорового глузду, інтуїції або й методом тику доходимо того, що памперс треба змінити, протяг – ліквідувати, молоко – підсолодити, воду – остудити…
Однак буває й інакше. Діти, що з якихось причин не мають повноцінного батьківського піклування, вимушені до посиніння кричати, аби їхній маленький протест проти тілесного дискомфорту був почутий. На жаль, нетвереза мама, втомлена бабуся, заклопотана медсестра у будинку немовляти не можуть відгукнутися відразу або й взагалі не здатні задовольнити малюкових потреб. Отже, голосно вимагати та протестувати стає життєво необхідним і з часом закріплюється в поведінці та переростає у стійкий негативізм, впертість, агресію, які лишаються з дитиною довго-довго і ризикують перейти у доросле життя. І все це – не що інше, як реакція самозахисту, захисту свого життя у ворожому і нечутливому світі. Або кричати, або зневіритись і здатись – іншого виходу у таких малюків немає.
Інакше буває і тоді, коли дорослі знають, як правильно, і це «правильно» залізобетонне, коли дитячі голосні заяви про потреби чують, але до них не дослухаються, коли роблять так, як вважають правильним, «кращим для дитини». Якою має бути температура повітря, води, скільки має бути одежинок та ковдр, якими мають бути іграшки, що будемо їсти і як довго – все вирішує мама. Звісно, мама хоче для свого чада кращого і виховує його правильно, за новітніми методиками або старими перевіреними методами. Проблема лише в одному – дитяче «ні» вона не чує та не розуміє, бо не вважає, що малюк може сам знати, що для нього краще. Немовля, чиї заяви ігноруються, змушене боротися, заявляючи про себе голосніше і голосніше. Тоді супертурботливі мами починають шукати причини і знаходять їх на прийомах у педіатрів
