дитячого негативізму в кожному віці особливі, тож я не можу дати ніяких загальних порад, окрім таких:
– будьте чутливими додитячих потреб;
– що б не сталося, показуйте свою любов, говоріть про неї;
– пояснюйте свої рішеннята вчинки;
– запасіться терпінням і пам’ятайте про турботупро себе.
Нічого не розповідає про свої справи, або Як бути у курсі життя дитини та не порушити її право на особисте
Спілкування з Дімою було непростим випробуванням через те, що спілкування як такого не було. Кмітливий, інтелектуально розвинений хлопчик нічого не розповідав про себе. Він, звісно, говорив, до того ж не зупиняючись. Про космос, планети, зорельоти, комети, чорні діри, туманності… Про себе ж, родину, друзів, свої переживання, мрії, тривоги – нічичирк. Він пропускав мої запитання повз вуха, не вівся ні на рольові, ні на проективні ігри. Тобто будь-які спроби на кшталт: «Давай уявимо, на яку планету ти схожий найбільше, а які тобі нагадують друзі…» – не давали результату також.
Узагалі зазирнути в душу десятирічним не так вже і просто, адже вони вже пережили кризу соціальних вимог, тож трохи втратили безпосередність та навчились відповідати рольовим очікуванням, бути чемними, ввічливими, не розповідати того, за що їх можуть сварити, та, навпаки, розповідати те, що їх підносить в очах інших, трохи прибріхувати, трохи замовчувати, але зовсім мовчати про себе – я з таким стикнулася чи не вперше.
Власне, Діміна мама саме з цією проблемою і звернулася за консультацією.
– Я нічого про нього не знаю. Нічого не можу витягнути. «Як справи у школі?» – «Нормально». «Чому до нас більше не приходить Саша?» – «Усе добре». «На зборах вчителька жалілася, що ти побився зі старшокласниками…» – «Не бери в голову». Що буде далі? Далі ж підлітковий вік!
Здавалось би, як життя, створене тобою, може бути таким інакшим, таким незрозумілим, таким далеким? Перші доторки, посмішки, відгуки на плямкання беззубих ротиків, на плач, вигнуті спинки, простягнуті рученята – усе це наші спроби зазирнути у світ дитячих потреб. Спочатку простіших – у теплі, їжі, контакті, потім складніших – в емоційному відгуку, бутті поруч, безпеці, довірі й так за висхідною – до складних, суперечливих несполучних за своїм змістом потреб – у прив’язаності та автономії, свободі та контролі, критиці та прийнятті. У якийсь момент ми губимося, втомлюємося, втрачаємо пильність, а з нею і чутливість щодо того, чого саме потребує дитина від нас, дорослих.
Одна з клієнток записалась до мене на консультацію через мій пост у Фейсбуці. Оцей: «Хочу поділитись тим, як важко і важливо бути із дитиною в контакті. Не просто в зоровому, тактильному, чути її – ні. Я про такий особливий простір взаємного відчуття та розуміння, коли ти відгукуєшся на її
