можна допомогти малечі впевнитись у тому, що вона сама може приймати рішення у своєму житті, якщо ми будемо відволікати її від цих рішень, підігрувати, ніби не існує ніяких перешкод для реалізації бажань, карати за спробу непокори або ігнорувати ці спроби? Допомогти дітям – означає створити умови, в яких вони навчились би відстоювати своє Я та вірити в себе. Щоб досягти першого, не варто відволікати та поступатись; другого – карати та ігнорувати.
Не раз спостерігала за мамами, які дають малюкам викричатись і лише тоді починають перемовини. Стратегічно це дуже правильний підхід. Малюк у розпалі свого «ні» не готовий до жодних компромісів. Тож без агресії, повільно, голосно і чітко скажіть, що він має заспокоїтись, інакше ви його не чуєте. Відведіть (віднесіть) на диван, крісло, у свою кімнату, скажіть, що як тільки він буде готовий говорити, може приходити до вас або кликати – і ви підійдете до нього. Можете сісти поряд, можете взяти за плечі, можете глибоко подихати для заспокоєння, пропонуючи долучитись до вас. На тому все. Чекаємо і зберігаємо спокій. Зачиняти двері чи далеко йти не можна – це не покарання, а створення можливостей взяти себе в руки, навчитися самостійно регулювати свій емоційний стан.
Далі – говоримо. Якщо малюк від початку спокійний у своєму «ні», спробуйте одразу пояснити, чому ви йому пропонуєте або забороняєте щось робити («Зараз не можна іти в гості до Іринки, бо вона вже готується до сну»), які можуть бути наслідки, якщо він пристане або ні на вашу пропозицію («Якщо підемо зараз, ви будете радіти, стрибати, розбурхаєтеся і не зможете заснути, а завтра раненько вставати в садочок»), коли саме можна буде робити те, чого хоче саме він («Давай зателефонуємо Іринчиній мамі і скажемо, що хочемо прийти в гості завтра відразу після садочка»). Відкритий і чесний діалог, без «Дорослих треба слухатись!» та «Як я сказав, так і буде!» – найкращий інструмент у випадках, коли дозволити бажане саме зараз неможливо.
Якщо ж вимога може бути виконана – поступаємося, визнаючи право маленького Я на прийняття власних рішень. На жаль, інколи ми забороняємо дітям бажане не тому, що воно може їм зашкодити, а через те, що створює незручності для нас самих. От, наприклад, чому не можна їсти бублики, вдягнувши їх, наче каблучки, чи малювати пальчиковими фарбами, намащуючи їх не на долоньки, а стопи; чому не можна ходити в татових капцях або писати на дзеркалі фломастерами; чому не можна бігати від стіни до стіни або стрибати у ліжку?
Якщо дуже поспішаєте, втомлені чи малюк насправді дістав і ви зірвались, дали по попі, накричали, – особливої катастрофи також не сталося. Батьки – живі люди, до того ж у житті поза родиною такі реакції на дитячу впертість не рідкість, тож із ними також варто знайомитись. Єдине що, зірвались – поясніть чому. Викричались, дали ляпанця по сідницях, насильно всадили за стіл чи вклали в ліжко – розкажіть дитині, чому ви це зробили, аби вона не почувалась поганою, нікчемною та нелюбленою. Відверто скажіть дитині, що втомились,
