style="font-size:15px;"> А ще мовчазним малюкам можна запропонувати програти все те, що відбувалось з ними не на ваших очах. Запропонуйте погратись у «бабусин день», «садочок» чи «прогулянку з хрещеною». Попросіть укласти вас спати, нагодувати ляльок, спробуйте щось намалювати чи зліпити так, ніби ви дитя, а ваш малюк – вихователька. «От скажи, Ольга Петрівна на вас кричить?» – допитує мама при мені чотирирічну Іринку. – «Ні!» – «Чому ж ти тоді не реагуєш, як я тебе спокійно прошу щось зробити, лише на крик?!» Іринка вовтузиться на стільці, мама розводить руками. «Іринко, – кажу, – давай вдягнемо зайців на прогулянку. Он вони не хочуть самі взуватись». – «АНУ ВСТА-А-ЛИ! ЧЕРЕВИКИ ВЗЯ-А-ЛИ! Сіли! ШВИДКО, БО ЗІПРІЄМО! Ра-а-аз, два-а-а…»
– От було б добре, якби в космос і справді мам із дітьми брали, – розмірковує вголос Діміна мама, яка щойно разом із сином у відкритому космосі здійснила стиковку з орбітальною станцією.
Зробити це було непросто, бо на двох, щоб виконати усі маніпуляції, у них було лише дві руки, права мамина і ліва Діміна. Іншими вони міцно тримались, адже в невагомості можна відлетіти один від одного і не знайтись.
– Так, – підтакує Діма. – І допомога, і з ким поговорити є.
Чарівним ключиком від дверей у дитячий світ є і той спосіб, в який ми приймаємо їхні розповіді про себе, як реагуємо на них. Так, дитина може замовкнути, закритись через те, що колись здобула неприємний досвід незауваження, критики, насмішок або й була скривджена за спробу поділитись важливим.
Найбільшим ворогом дитячої відкритості є наша формальна цікавість. Кілька років тому моя колега проводила дослідження із молодшими школярами, поміж іншого її цікавило, як діти сприймають значимих дорослих, що думають про їхнє ставлення до себе, своїх успіхів. Однією з досліджуваних була моя тоді ще маленька хрещениця. Диктофонний запис їхньої бесіди зберігається досі, а я досі пам’ятаю такі її слова: «Так, Віка моя хрещена, і так, вона розпитує мене про справи у школі. Але мої відповіді її не цікавлять». Навряд чи я колись забуду той сором, який пережила від цього маленького одкровення. Восьмирічна дівчинка, вона тонко і точно вловила, що я лише вдаю інтерес до її справ, що я заклопотана і думаю про своє, що моя цікавість – формальна.
«Що їв?», «Не змерз?», «До дошки викликали?», «Які оцінки?», «Що задали назавтра?» – ось він, орієнтовний хід-парад класичних батьківських щоденних запитань. Отримуючи відповіді, ми вдовольняємось і занурюємось у світ телевізора, Інтернету та хатніх клопотів. Що відчувають діти? Нічого. Ні справжнього інтересу до їхніх справ, ні потреби у ці справи когось посвячувати. Саме так закладаються перші камінчики втомленої байдужості у стіну відчуження між нами та дітьми.
Що робити? Шукаємо і знаходимо час на щиру цікавість до дитячого життя. Пригадуємо, що головне – якість, та впроваджуємо її стандарти у щоденність, зупиняємось у своїх стрибках з дня у день і спокійно, неквапливо просимось у гості до
