для того, щоб вони почувались самодетермінованими, компетентними та важливими для інших.
Якось я була свідком одного виховного моменту: мама суворо й невблаганно вичитувала свого сина за те, що той налив кефір у горнятко, а не в склянку, як того вимагають правила етикету. Дитя почувалось присоромлено і ніяково… Через що? Через те, що «кефір у горнятка наливають лише некультурні й невиховані діти»! Моя недолуга спроба знизити напругу й собі налити кефір у горнятко наштовхнулась на крижаний погляд поборниці правильного виховання. Сумно і шкода. Для тієї мами предметом особистої гордості є вихованість її сина. Така собі крайньоетикетна вихованість, за якої життя восьмирічного хлопчика вщерть заклеєне етикетками з правилами та приписами. Він щодня користується ножем та виделкою; знає, як поводитись у присутності дорослих; ніколи не заправлятиме светр у штани, так само як і не вдягатиме шкарпетки в босоніжки; майстерно виголошує тости; вміє говорити компліменти дівчаткам; знає все про чоловічу шляхетність і навіть ходить до недільної школи, щоб навчитись толерантності та долучитись до вічних цінностей. Запитаєте, що в цьому всьому поганого? Нічого, крім того, що жодне з переліченого не було ініційоване самим хлопцем. Жодне з його етикетних умінь його самого не тішить, і коли мама не бачить, він ганяє як скажений, лається не гірше за вантажника, лупцює дівчат і до всього навмисно пхає светра у штанці, а штанці – у шкарпетки. А що мама? Мама не вірить, що її хлопчик на таке здатен, і щиро обурюється на усі скарги заздрісних обмовників. А ще вона постійно скаржиться, що не може прищепити сину інтерес бодай до чогось, адже він усе робить лише за її напучуванням, сам – нічого: «У цьому році навіть не зміг придумати, ким хоче бути на новорічному карнавалі! Він, звісно, щось момсав про якогось там злюку бобра, але хіба це чоловічий образ?! Ще б хом’ячком вирядився! Сказала – ніяких бобрів, будеш левом, царем звірів!»
Жити у правильному світі можна і зручно, бо знаєш, що, як, коли і за яких обставин робити, проте невесело і нудно, адже це світ обмежень, нехай вони і задаються правильними правилами, нормальними нормами та принциповими принципами. У світі, від початку й до кінця регламентованому дорослими, дитина є обмеженою у своїх діях та рішеннях, мріях та бажаннях, обмеженою у своїй свободі, адже кожен її крок вже продумано та розписано наперед. Власне, її активність перестає їй належати і губиться, розпорошується поміж безлічі «треба», «необхідно» та «мусиш».
Дитині, звиклій жити за уставом приписаної правильності, важко придумати собі заняття, якщо поряд немає дорослого, тому що вона призвичаїлася до команд «знімай одяг», «обідай», «роби уроки», прийняла, що є хтось, хто завжди все контролює, відстежує; знає, як правильно і коли вчасно. Власне, така дитина не відчуває себе причиною власного життя. Вона живе у світі, в якому все продумане, прописане та узвичаєне не нею; у світі, в якому порушення правил засуджується, а подекуди й карається. Чи сприяє це дитячій активності, спробам експериментувати, намаганням щось ініціювати,
