style="font-size:15px;"> – Доброго вам здоров’я, пане Кабане, – стала вітатись вона. – Рада, що вас…
– Що ж це ти, негіднице, така непоштива? – скрикнув, надувшись, Кабан. – Як ти смієш називати мене кабаном? Хіба ти не знаєш, що я возведений у барани, маю на це патент, і що мій рід походить від найшляхетніших бобрів, а замість опанчі ношу на людях, як мені й належить, здерту з вівці шкуру?
– Даруйте мені, вельможний пане, – сказала Олениця, – я про це не знала. Ми, прості, судимо не по одежі та словах, а по ділах. А ви ж так само, як і колись було, риєте землю й ламаєте тини. Дай же вам Боже і конем стати.
Не можна надивуватися тим дурням, що зневажили й потоптали найкращий і безцінний бісер чесноти тільки заради того, щоб продертися в чин, зовсім їм не властивий. Який їм змій нашептав на вухо, що ім’я й одежа змінять їхнє єство, а не чесне, гідне чину життя? Оце вже справжні Езопові граки, що вбрались у чуже пір’я![29] Зшита з таких спільнота подібна до корабля, в якому їхали морем одягнені в людську одежу мавпи, але жодна з них правити не вміла. Коли хто має просвіщенне око, як же багато він бачить цих ослів, одягнених у лев’ячу шкуру! А навіщо одягнені? Щоб могли вільніше вдовольняти свої рабські примхи, турбувати людей і проломлюватись крізь паркани цивільних законів. І ніхто з гідних шани на нечемність так не гнівається, як оці мавпи з ослами та кабанами. Старе грецьке прислів’я каже: «Мавпа є мавпою і в золотому вбранні…»[30] […] Є й в Україні прислів’я: «Далеко свині до коня».
Байка 29
Баба і Гончар
Купувала якось Баба горшки. Любощі молодих літ ще й тоді їй згадувались:
– А скільки за цього гарненького?…
– За того візьму хоч три шаги, – відповів Гончар.
– А за отого он поганого – мабуть, шаг?…
– За того менше двох копійок не візьму…
– Що за чудасія?…
– У нас, бабусю, – сказав майстер, – не очима вибирають. Ми пробуємо, чи чисто дзвенить.
Баба, хоч і мала непоганий смак, та говорити більше не могла, а тільки сказала, що вона й сама давно про це знала, лиш згадати не зуміла.
Ясна річ, ця премудра Єва доводиться прабабою всім тим дотепникам, які цінують людину по одежі, по тілу, по грошах, по кутках, по імені, а не по плодах її життя. Ці правнуки, маючи той самий смак, переконливо доводять, що вони є плодом цієї райської яблуні. Чисте і, як казали римляни, «біле», незаздрісне серце, милосердне, терпляче, веселе, прозорливе, стримане, мирне, таке, що вірує в Бога й покладається на Нього в усьому, – ось чистий дзвін і чесна ціна нашої душі! […] Добре каже оця російська приказка: «Не красна хата углами, красна пирогами».
Довелось мені в Харкові, між премудрими емблемами, бачити на стіні зали намальованого гада, схожого на черепаху, з довгуватим хвостом, а посеред черепа сяяла велика золота зірка, прикрашаючи його. Тому римляни називали його «стелліо», бо зірка – «стелла». Але під ним. написане ось таке пояснення:
Ідеться про байку Езопа «Галка та інші птахи».
Наприклад, у Лукіана (сатира «Невігласу, який купував багато книжок») зринає така фраза: «Адже мавпа, як каже прислів’я, залишається мавпою, хоч надінь на неї золотий ошийник».
