на Харківщині. У панській бібліотеці він звернув увагу на розкидані по підлозі дощечки, які мали вигляд дуже давніх.
Збереглися лише опис дощечок та фотографії чотирьох з них. Дощечки були березові, розміром приблизно 38 на 22 см, завтовшки 6–8 мм. Деякі частини їх були струхлявілі. На кожній з цих дощечок у куточку було зображення якоїсь тварини, сонця, а на поверхні були накреслені лінії, під якими розміщувався текст. Текст було зроблено або розжареним стилом з наступним нанесенням фарби, або технікою, яку використовують в українському писанкарстві дотепер: на дощечки наносився віск, потім робилися в ньому подряпини, а далі занурювали у рідину, що просочувала продерті місця. Знаки, зображені на дощечках, становлять абетку, схожу на давньогрецьку. Вона складається з 25 букв та знаків для написання трьох подвійних звуків: оі – іо – іа. Одна з дощечок починається словами на честь бога Велеса: «Я присвячую цю книгу нашому Богу Велесу, вищій силі, яка нас захищає». У «Велесовій книзі» розповідається, що пращури слов’ян (антів, русичів та ін.) жили десь у степах Сходу, але звідти їх витіснили хуни (гунни). Вождь Ор-старотець (Орь, Орій, Ір) закликав праслов’янські племена переселитися на Захід – у країну, де «течуть меди і молоко». На чолі переселенців стали сини Орієві Кий, Пащек-Щек і Горовато-Хорив. Після тривалих мандрів та багатьох битв з ворогами слов’яни заселили «землю Русколань». Кий заснував на Дніпрі місто Київ – столицю цієї країни.
Виклад подій в «Книзі Велеса» доведено десь до 870 р. н.е. В книзі згадується варяг Рюрик, князь Новгорода, але не згадується князь Олег.
Полковник Ф.А. Ізенбек наказав зібрати дощечки з текстом «Книги Велеса» та ретельно їх зберігати. Згодом він разом зі своєю колекцією старожитностей опинився в Бельгії. Після смерті Ф.А. Ізенбека у Брюсселі в 1941 р. дощечки зникли.
Цікавим документом є «Книга Велеса», або «Велесова книга». Велес – це давньослов’янський бог, який відповідає давньогрецькому Гермесу, давньоіндійському Шиві. Стародавні слов’яни вважали його покровителем худоби. «Велесова книга» ніби була створена давньослов’янськими язичницькими жерцями в період боротьби з впровадженням християнства на Русі. Згідно з «Книгою Велеса», пращури слов’ян на свої історичні землі прийшли зі Сходу. Проте значна частина дослідників вважає цей документ підробкою. Що ж це за документ?
На думку більшості дослідників, прабатьківщина слов’ян розташовувалася не в центрі Євразії, а в Подунав’ї, або у межиріччі Вісли та Одри (Одера), або між Дніпром та Одрою. Нез’ясованим залишається питання про балто-слов’янську єдність на найдавнішому етапі індоєвропейського етногенезу (процесу формування народів), тобто чи були колись предки слов’ян та балтів (литовців, латишів, прусів та ін.) одним народом.
Археологи вважають, що стародавнім слов’янам-венедам належать такі археологічні культури ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е., як зарубинецька (в басейнах Середнього й Верхнього Дніпра та в Прип’ятському Поліссі), пшеворська (на землях між Віслою й Саном
