Живуть вони в убогих хатинах, розташовуються далеко один від одного, намагаючись якнайчастіше міняти місця поселень. Вступаючи в битву, більшість склавинів та антів іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити й списи в руках, панцира ж ніколи на себе не одягають. У них єдина мова. Всі склавини і анти високі, дуже сильні тілом, волоссям не дуже світлі й не руді, але не схильні й до чорноти. Спосіб їхнього життя грубий і невибагливий. Склавини і анти менш за все підступні й каверзні, але й у простоті своїй вони зберігають гунський норов. Займають склавини і анти неймовірно обширні землі.
«Анти» – це не самоназва. Антами (від «анта» – «крайні») стародавнє індоіранське населення Північного Причорномор’я та Приазов’я називало окраїнні слов’янські племена, які просунулися на ці території. Слов’яни довго співіснували з корінними мешканцями своєї нової країни.
Назва ж «склавени-склавини» пов’язана з самоназвою «слов’яни», тобто «ті, чия мова (слова) є зрозумілою».
Візантійський імператор Маврикій (582–602 рр.) у творі «Стратегікон» писав, що племена склавинів та антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, голизну, нестачу їжі. До іноземців, які прибувають до них, склавини і анти ставляться ласкаво. Тих, хто перебуває у них в полоні, вони не тримають у рабстві протягом необмеженого часу, а, визначивши термін рабства, через певний час пропонують їм вибір: бажають вони за викуп повернутися додому чи залишаться серед колишніх хазяїв на становищі вільних і друзів. У склавинів та антів велика кількість різноманітної худоби й плодів земних, особливо проса й пшениці. Їхні жінки дуже скромні. Склавини та анти ведуть мандрівне життя. Селяться вони в лісах, біля важкодоступних рік, боліт та озер, влаштовують у своїх житлах багато виходів. Воювати зі своїми ворогами склавини і анти люблять у місцях, що поросли густим лісом, у ярах та на урвищах. Кожен озброєний двома невеликими списами, деякі мають також щити, дерев’яні луки з невеликими отруєними стрілами. Не маючи над собою правителя і ворогуючи один з одним, склавини та анти не визнають військового строю, нездатні битися у правильній битві, показуватися на відкритих місцях.
Чернець Києво-Печерського монастиря Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» (бл. 1113 р.) писав, що слов’яни (їхня перша назва – норіки, Норік – придунайська провінція Римської імперії) колись жили по Дунаю, там, де пізніше утворилися Угорська та Болгарська держави. Звідти слов’яни розійшлися по землі. Ті, хто «сів» на річці Морава, стали називатися моравами та чехами. Інші слов’янські племена: білі хорвати (мешкали у Карпатському регіоні; назва «хорват» відповідає назві іраномовного народу сарматів), серби, хорутани. Коли на дунайських слов’ян напали волохи (на початку нашої ери предки романомовних румун влахи або, у ІІІ ст. до н.е., кельтське плем’я вольків), значна їх частина
