явить нас у Божий світ.
Як сніг вершин, у мене сивина.
Сади цвітуть, та, мабуть, не моя весна.
Білоголовому від матінки-природи -
то чорний хліб, то залишки вина…
Велика таємниця в цім вині:
Знак Неба бачу в кухлику на дні!
Підчаший, хочу я омити душу -
подай безносий джбан скоріш мені!..
Вина налийте – щезне хай біда,
хай радість буде в мене молода.
Вино – вогонь, але земні печалі
погасить враз, немов Жива вода…
Любов Аллах створив давно на честь Землі
і чашу пристрастей поставив на столі.
Мед бурштиновий з молоком ти пив раніше,
тепер – журу, закоханий Абу Алі.
Твоя коса страшніша, кажуть, змій,
але боїться стріти погляд твій!
Сповза по спині аж до п’ят і в’ється
у такт ході на стежечці крутій.
Душа стліває, наче та свіча,
я з ніг валюся, мовби від меча,
та твій прихід, красуне, – гарні ліки,
хоч лікар хворим їх не признача…
Лоза запломеніла, як зоря,
трава жовтіє, наче догоря,
а листя, що шуміло, мовби натовп,
упало ниць, як раб до ніг царя…
Не в кожній кралі є та таїна,
яка буває в доброго вина.
Та всяка із красунь вину подібна:
підступно зрадить будь-кого вона.
Мандрівник-сонечко у вишині,
дарунок в небесах знайди мені.
Таких закоханих ти вже стрічало
чи бачило покійними в труні?…
Без сяєва твого лиця похмурі дні:
у темряві тепер серця й стежки нічні.
Тому крізь сльози я дивлюсь в страшному сні,
як ти дісталася комусь, а не мені.
Знов чашу із трунком п’єш, серце, до дна,
хоч ти – мов троянда в саду чарівна.
Кохання і квітка – мов полум’я свічки,
та видно багрянець лише дотемна.
Цвіте троянда у моїм саду,
радіє сонцю, на свою біду:
коли настане день мого весілля,
пелюстками обсиплють молоду!..
В людськім садку теж парші на плодах.
Плакучі верби чи жінки в сльозах?
Небесний садівник про нас подбає -
і наші болячки сховає прах.
До Мекки люд приходить у сльозах
і, каючись, лицем лягає в прах.
Радіють грішні, облегшивши душу,
щоб завтра знов погрузнути в гріхах…
На вид – солодка, та гірка основа,
коли про правду почалася мова.
Якщо ви правду кажете у вічі,
знайти
