перейшовши через який, вона вже ніколи не зможе вернутися? Що з нею відбувається в цю хвилину: велика нагода чи випробування Діви Марії?
Погляд араба ковзнув по картині Хуана Міро, по тому місцю, де їв Фелліні, по гардеробниці, по відвідувачах ресторану, що входили та виходили.
– Ви не знали, про що йдеться?
– Знала, але ж прийшла, – відповіла Марія, ще вся у сльозах.
Вона благала долю, щоб офіціант не підійшов і не зрозумів, що тут діється, а офіціант, який здалеку стежив за всім кутиком ока благав долю про те, щоб чоловік із дівчиною розплатилися якомога швидше, бо ресторан був повний, і люди чекали своєї черги.
Нарешті після паузи, що здалася їй вічністю, вона заговорила:
– Ви сказали, що ми з вами вип’ємо за тисячу франків?
Сама Марія здивувалася, яким тоном промовила вона ці слова.
– Атож, – відповів араб, уже каючись, що зробив цю пропозицію. – Але я в жодному випадку не хотів би…
– Оплатіть рахунок. Ми з вами вип’ємо у вашому готелі.
Знову вона здалася чужою самій собі. Досі вона була дівчиною лагідною, освіченою, веселою, і ніколи не розмовляла таким тоном із чужими чоловіками. Але, мабуть, та дівчина померла назавжди: на неї чекало тепер інше життя, життя, в якому одна випивка коштувала тисячу франків або, якщо перевести цю суму на більш поширену валюту, – близько шестисот доларів.
І все відбулося так, як вона й передбачила: вона поїхала з арабом до готелю, випила шампанського, напилася майже до непритомності, розвела ноги, зачекала, поки він досягне оргазму (вона не здогадалася вдати, що й сама його досягла), помилася в мармуровій ванні, взяла гроші й дозволила собі розкіш узяти таксі до самого дому.
Упала на ліжко й проспала ніч без сновидінь.
Рядки зі щоденника Марії, записані наступного дня
Я пам’ятаю все, крім тієї миті, коли ухвалила рішення. Дивно, але я не відчуваю ніякої провини. Раніше я мала звичай дивитися на дівчат, що лягають у ліжко за гроші, як на людей, яким життя не залишило жодного іншого вибору, але тепер я бачу, що це не так. Я могла сказати «так» або «ні», до жодної з цих відповідей ніхто мене не примушував.
Я йду вулицями й дивлюся на людей – чи самі вони обирають собі життя? Чи, може, вони, як і я, були «обрані» долею? Домогосподарка, що мріяла стати моделлю, службовець банку, що плекав намір стати музикантом, зубний лікар, що потай читав книжки й хотів би присвятити себе літературі, дівчина, якій дуже хотілося працювати на телебаченні, але все, чого вона досягла в житті – стала касиркою в супермаркеті.
Мені анітрохи себе не жаль. Я не можу вважати себе жертвою, бо я могла б покинути той ресторан із нескривдженою гідністю й порожнім гаманцем. Я могла б прочитати мораль тому чоловікові, що сидів переді мною‚ або спробувати переконати його, що перед ним принцеса й ліпше завоювати мою прихильність,
