який завжди був десь дуже далеко або був одружений, або не мав грошей і жив на її заробітки. Середовище, на відміну від того, яке вона уявляла собі, коли роздивлялася рекламні брошури, що їх Роже привозив до Бразилії, було точно таким, яким описала його їй Вівіан, – сімейним. Дівчата не могли приймати запрошення або йти з клієнтами, бо були записані у робочих посвідченнях як «танцівниці самби». Кожна, котру ловили на тому, що вона взяла від когось цидулку з телефоном, залишалася два тижні без роботи. Марія, яка чекала чогось набагато цікавішого й емоційнішого, ледве стримувалася, щоб не дати смутку та нудьзі опанувати себе.
Протягом перших двох тижнів вона рідко розлучалася думкою з тими місцями, де досі жила, а надто, коли відкрила, що ніхто в цій країні не розмовляє її рідною мовою і не розуміє її навіть тоді, коли вона вимовляла кожну фразу ПО-ВІЛЬ-НО. Вона була надзвичайно здивована, коли довідалася, що, на відміну від її рідного краю, це місто, до якого вона приїхала, має дві різні назви – Женева для тих, котрі жили тут, і Женебра – для бразильянок.
Кінець кінцем, протягом тривалих годин нудьги у своїй маленькій квартирі, де не було навіть телевізора, вона дійшла таких висновків:
а) вона ніколи не знайде те, що шукає, якщо не зможе виражати словами те, що думає; для цього їй треба вивчити тутешню мову;
б) позаяк її колежанки прагнуть того самого, що й вона, треба чимось від них відрізнятися; для досягнення цього вона поки що не знайшла ані рішення, ані методу.
Рядки зі щоденника Марії, написані через чотири тижні після прибуття до Женеви/Женебри
Я вже живу тут цілу вічність, не вмію розмовляти місцевою мовою, відбуваю день, слухаючи музику по радіо, роздивляючись свою квартиру, думаючи про Бразилію, не можучи дочекатися, коли настане година праці, а коли працюю, не можучи дочекатися, коли надійде час повертатися до пансіону. Можна сказати, я живу майбутнім, а не теперішнім.
Одного дня, у далекому майбутньому, я куплю квитка й зможу повернутися до Бразилії, одружитися з хазяїном крамниці одягу й вислухати ущипливі коментарі подруг, які ніколи не наражали себе на ризик, а тому вміють лише зловтішатися з поразки інших. Ні, ні, так повернутися я не зможу; ліпше я викинуся з літака, коли він летітиме над океаном.
Та оскільки вікна літака не відчиняються (до речі, це для мене стало великою несподіванкою; це так тяжко – не мати змоги подихати свіжим повітрям!), то я помру тут. Але перш ніж померти, я хочу ще поборотися за життя. Якщо я змогла покинути свою країну сама-одна, то я зможу податись, куди захочу.
Наступного дня вона першим ділом записалася на вранішні курси французької мови, де зустрілася з людьми найрозмаїтіших вірувань, релігій та віку, чоловіками в різнобарвному одязі переважно з золотими нитями, вплетеними в рукав, жінок, чиї обличчя постійно затуляла густа вуаль, дітьми, які вивчали мову значно швидше, ніж дорослі, – хоча мало би бути навпаки, адже дорослі мають значно
