в кишені, підняв погляд, але подивився кудись повз мене.
– Я розумію, як тобі зле, – сказав він несподівано. – Дуже прикро, що з тобою сталося таке лихо.
Його голос – безвиразний, як у робота на автовідповідачі, – на мить перешкодив мені зрозуміти, щó він каже.
– Вона була чудова, – сказав він, досі не дивлячись на мене. – Тобто…
– Ага, – пробурмотів я без особливого бажання продовжувати цю розмову.
– Я хочу сказати, мені бракує її, – сказав Енді, зустрівши мій погляд очима, майже наповненими жахом. – Я ніколи не знав нікого, хто потім помер би. Хіба що свого діда Ван дер Плейна. Але досі я не втрачав нікого, хто подобався б мені.
Я не сказав нічого. Моя мати завжди була дуже прихильна до Енді, терпляче розпитувала про його домашню метеорологічну станцію, про те, скільки очок він набрав у своїх «Галактичних битвах», аж поки він густо червонів від задоволення.
Молода, жартівлива, любителька розваг, приязна, вона була цілковитою протилежністю його матері: моя мати кидала летючі тарілки з нами в парку та обговорювала з нами фільми про зомбі, дозволяла нам у суботу вранці лежати з нею в ліжку, їсти зацукровані пластівці й дивитися мультики. І мене іноді трохи навіть дратувало бачити, яким по-дурному веселим він ставав у її присутності, бігаючи за нею й базікаючи про четвертий рівень тієї гри, якою захоплювався, неспроможний відірвати погляд від її заду, коли вона нахилялася, щоб дістати якусь річ із холодильника.
– Вона була крутезна, – сказав Енді своїм замогильним голосом. – Ти пам’ятаєш, як вона повезла нас на автобусі в Нью-Джерсі на збори любителів кіножахіть? А того покидька на ім’я Ріп, який переслідував нас, умовляючи її взяти участь у його фільмі про вампірів?
Його наміри, звісно, були найкращими, я знав. Але для мене було нестерпно розмовляти про щось пов’язане з моєю матір’ю або про колишній час, і я відвернувся.
– Я навіть не думаю, що він був якось причетний до кіножахіть, – сказав Енді безвиразно, тягуче. – Думаю, він був таким собі фетишистом. Усі його балачки про підземелля та про дівчат, прив’язаних до лабораторних столів, були звичайнісінькою порнухою. Ти пам’ятаєш, як він просив її приміряти вампірські зуби?
– Так. Саме тоді вона вирішила звернутися в поліцію.
– Шкіряні штани. Його химерний пірсинг. Може, він і справді готувався поставити фільм про вампірів, але він, безперечно, був тим іще збоченцем, ти це помітив? А яка гидка посмішка? Й у виріз він весь час їй зазирав.
Я показав йому середній палець.
– Гаразд, ходімо, – сказав я, – мені їсти хочеться.
– Справді?
Я втратив дев’ять чи десять фунтів ваги, відколи померла мати, – цього було досить, щоб місіс Свонсон почала безсоромно зважувати мене у своєму офісі на тих самих вагах, на які вона ставила дівчат із розладами харчування.
– А ти не голодний?
– Так, але я думав, ти стежиш за своєю фігурою. Щоб улізти у свою випускну сукню.
– Пішов на хер… – сказав я незлобиво,
