кажу. – Це не мій анекдот.
– І він каже… Все з голови вилетіло.
– То це суть жарту – «все з голови вилетіло»? – запитує Мак-Дермотт.
– Він каже, емм… тому що… – Престон затуляє долонею очі й думає. – Боже, аж не віриться, як я міг забути…
– Чудово, Престоне, – зітхає Прайс. – Ну ти й дотепний довбень.
– «Все з голови вилетіло»? – питає мене Крейґ. – Не доганяю.
– Так-так-так, – схаменувся Престон. – Я згадав. «Бо коли я останнього разу трахав негритянку, вона вкрала у мене гаманець».
Він одразу починає гиготіти. І після короткої паузи всі за столом, крім мене, теж вибухають сміхом.
– Ось де суть жарту, – гордо і з полегшенням каже Престон.
Ван-Паттен дає йому п’ять. Навіть Прайс сміється.
– Господи, – кажу я, – який жах.
– Чому? – питає Престон. – Це ж смішно. Це гумор.
– Так, Бейтмене, – додає Мак-Дермотт. – Веселіше.
– Майже забув, – говорить Прайс. – У Бейтмена встає тільки на членів союзу боротьби за громадянські свободи. З цим є якісь проблеми?
– Це не смішно, – кажу я. – Це расизм.
– Бейтмене, вилупку ти відлюдькуватий, – каже Престон. – Припини читати біографії Теда Банді.[43]
Він підводиться і дивиться на свій «Ролекс».
– Усе, мені час іти. Побачимося завтра.
– Так, те саме місце, той самий час, – каже Ван-Паттен, пхаючи мене ліктем.
Перш ніж піти, Престон схиляється до мене.
– «Бо коли я останнього разу трахав негритянку, вона вкрала в мене гаманець».
– Та зрозумів я, зрозумів, – кажу я, відштовхуючи його.
– Запам’ятайте, хлопці: мало що в житті працює так надійно, як «Кенвуд».
Він виходить.
– Ябба-дабба-ду, – каже Ван-Паттен.
– А хтось чув, що печерні люди їли більше клітковини, аніж ми зараз? – запитує Мак-Дермотт.
«Пастелі»
Ми приїхали в «Пастелі», і я мало не плачу, бо впевнений, що сісти там не пощастить, однак столик непоганий, і полегшення котиться солодкою хвилею по моєму тілу. Мак-Дермотт знайомий із метрдотелем «Пастелей», отож, хоча ми й замовили столик із таксі кілька хвилин тому, нас одразу проводять через повний людей бар у рожеву, яскраво освітлену головну залу і розсаджують у чудовій кабінці на чотирьох. Зарезервувати столик у «Пастелях» практично неможливо, тож всі ми – Ван-Паттен, я, навіть Прайс – вражені тим, як майстерно Мак-Дермотт здобув нам столик. Може, ми навіть трохи йому заздримо. Сівши в таксі на Вотер-стрит, ми зрозуміли, що столик ніхто ніде не замовив, і поки обговорювали переваги нового каліфорнійсько-сицилійського ресторанчика у Верхньому Іст-Сайді (і я панікував так сильно, що мало не розірвав «Заґат» навпіл), поступово дійшли згоди. Не приставав на це лише Прайс, однак і він врешті-решт знизав плечима і сказав: «Та мені насрати», і ми зробили замовлення
Серійний вбивця, ґвалтівник та некрофіл.
