іранські дівки, – гуде Прайс.
– Ймовірність – нуль, нуль, нуль, самі розумієте… Ви слухаєте? – запитує Ван-Паттен.
– …рибна піца… рибна піца… – Мак-Дермотт ляскає рукою по столу, стіл хитається. – Чорт забирай, мене хтось слухає чи ні?
Я все ще в трансі від картки Монтґомері – стильного кольору, товщини паперу, шрифту, друку, тож раптово здіймаю кулак, наче збираюсь вдарити Крейґа, і кричу, навіть реву:
– Ніхто не хоче довбану рибну піцу! Піца має бути дріжджова, мати сирну скоринку і трохи віддавати хлібом! Тут скоринка надто тонка, бо дебільний місцевий шеф-кухар усе пересмажує! Місцева піца висушена і крихка!
Розчервонівшись, я грюкаю об стіл келихом із «Белліні», а коли підводжу очі, виявляється, що нам принесли закуски. Фігуриста офіціантка дивиться на мене з дивним, заціпенілим виразом обличчя. Я витираю чоло і м’яко їй посміхаюсь. Вона стоїть і дивиться на мене, як на якесь чудовисько, – вона справді видається наляканою, і я зиркаю на Прайса – для чого? Для підтримки? Він одними губами вимовляє «сигари» і поплескує по кишені.
Мак-Дермотт тихо каже:
– А я не думаю, що вона крихка.
– Любонько, – кажу я, не звертаючи уваги на Мак-Дермотта, беру офіціантку за руку і підтягую до себе. Вона тремтить, але я посміхаюсь, і вона зрештою дозволяє себе обійняти. – Зараз ми збираємося чудово тут повечеряти… – пояснюю я.
– Але я не це замовляв, – перебиває Ван-Паттен, дивлячись у свою тарілку. – Я хотів ковбаску з мідій.
– Замовкни, – грізно зиркаю на нього я і спокійно повертаюся до дівчини, посміхаючись, наче ідіот, але ж красивий ідіот. – Послухай, ми хороші клієнти, ми, певно, замовимо тут дорогого бренді, коньяку – хтозна. Ми хочемо відпочити, насолодитись…
Я обводжу зал рукою.
– …атмосферою. А тепер, – другою рукою я дістаю свій гаманець зі шкіри газелі, – нам хотілося б хороших кубинських сигар і щоб нас не турбували якісь неотесані…
– Неотесані, – Мак-Дермотт киває на Ван-Паттена та Прайса.
– Неотесані й неввічливі клієнти чи туристи, які неодмінно скаржитимуться на наші невинні звички. Тож… Я вкладаю у її вузьку руку купюру, сподіваюся, це п’ятдесят доларів.
– Якщо ти зможеш зробити так, щоб нас не турбували, поки ми тут, ми будемо дуже вдячні. – Я беру її долоню і згортаю в кулачок навколо купюри. – А якщо хтось буде скаржитися… – Роблю паузу і загрозливо кажу: – Викиньте їх звідси.
Вона мовчки киває і відходить, із тим самим заціпенілим виразом обличчя.
– Ще одне, – додає, посміхаючись Прайс, – якщо чергова партія «Белліні» з’явиться в радіусі 20 футів[47] від цього столу, ми влаштуємо метрдотелю спалення на вогнищі, так що попередьте його.
Тривала пауза, протягом якої ми вивчаємо наші закуски, аж нарешті Ван-Паттен говорить:
– Бейтмене?
– Так? – Я наколюю на виделку шматочок морського чорта, набираю трохи золотого кав’яру і кладу виделку на місце.
– Ти просто ідеальний, – муркоче він.
6 метрів.
