вінтажне, от слимак, – шипить Прайс, шукаючи поглядом столик Монтґомері. – Невдаха.
Він зводить угору великі пальці.
– Цей вилупок такий низький, що його ледве видно.
Здається, я показав пальці Конраду, тут не розбереш.
– А де Конрад? – питаю я. – Треба б привітатися.
– Це той, хто назвав тебе Гамільтоном, – відповідає Прайс.
– То був не Конрад, – кажу я.
– Точно? До біса на нього схожий, – каже він, але слухає мене неуважно, бо не відводить очей від відкритого декольте підтягнутої офіціантки, яка нагинається, щоб міцніше вхопити корок пляшки.
– Ні, то був не Конрад, – кажу я, дивуючись, що Прайс не впізнає своїх колег. – У нього зачіска краща.
Ми сидимо мовчки, поки приваблива дівчина розливає шампанське. Коли вона йде, Мак-Дермотт запитує, чи сподобалась нам їжа. Я кажу йому, що пиріг був нівроку, але соусу було забагато. Мак-Дермотт киває і каже:
– Мені таке казали.
Повертається Ван-Паттен, бурмоче:
– Їхня ванна кімната не годиться для коксу.
– Десерт? – пропонує Мак-Дермотт.
– Тільки якщо в них є шербет із «Белліні», – позіхає Прайс.
– То беремо рахунок? – питає Ван-Паттен.
– Час йти по дівках, джентльмени, – кажу я.
Підтягнута офіціантка приносить рахунок. 475 доларів, значно менше, ніж ми очікували. Кожен платить за себе, але мені потрібна готівка, тож я розплачуюсь платиновою карткою «Америкен експрес» і забираю їхні гроші, переважно новенькі купюри по п’ятдесят. Мак-Дермотт вимагає, щоб я повернув йому десятку, бо його ковбаска з морського гребінця коштувала всього 16 баксів. Пляшка шампанського від Монтґомері лишається на столі ціла. Перед рестораном на вулиці сидить уже інший волоцюга, неможливо прочитати, що написано на його картонці. Він несміливо просить у нас дрібних грошей і, з більшою надією, чогось поїсти.
– Чуваку дуже потрібен косметолог, – кажу я.
– Слухай, Мак-Дермотте, – гиготить Прайс. – Дай йому свою краватку.
– Чорт, і що йому від цього буде? – питаю я, дивлячись на волоцюгу.
– Закуски у «Джемз», – сміється Ван-Паттен. Він дає мені п’ять.
– Ну, чувак, – протягує Мак-Дермотт, розглядаючи свою краватку.
Він відверто ображений.
– Ну вибач… таксі, – каже Прайс, зупиняючи машину, – …і випивка.
– Їдемо до «Тунелю», – каже водієві Мак-Дермотт.
– Чудово, Мак-Дермотте, – каже Прайс, вмощуючись на переднє сидіння. – Здається, ти в настрої.
– То й що? Я ж не такий педик-декадент, як ти, – каже Мак-Дермотт, сідаючи в таксі переді мною.
– Хтось чув, що печерні люди їли більше клітковини, аніж ми зараз? – запитує таксиста Прайс.
– О, я таке теж чув, – каже Мак-Дермотт.
– Ван-Паттене, – кажу я. – Ти бачив ту пляшку шампанського, яку передав нам Монгтомері?
– Серйозно? –
