по губах, – кажу я. – У солярій. – І додаю, роздратовано: – Як і всі інші.
– У мене… – Ван-Паттен робить паузу, щоб справити максимальне враження. – Є апарат для засмаги… вдома.
І відкушує великий шматок від своєї ковбаски.
– Маячня, – з відразою кажу я.
– Це правда, – підтверджує Мак-Дермотт, говорячи з набитим ротом. – Я його бачив.
– Це вже до всирачки надмірно, – кажу я.
– І якого біса це до всирачки надмірно? – запитує Прайс, ганяючи виделкою по тарілці свій тапас.
– Знаєш, яке дороге членство в тому довбаному солярії? – питає Ван-Паттен. – Річна картка?
– Ти божевільний, – буркочу я.
– Дивіться, хлопці, – каже Ван-Паттен. – Бейтмен обурився.
Раптом біля столу з’являється помічник офіціанта і, не питаючи, чи ми доїли, забирає наші переважно цілі закуски. Ніхто не скаржиться, крім Мак-Дермотта, який запитує:
– Він що, забрав наші тарілки? – і чомусь сміється. Але коли бачить, що інші не реагують, сміх припиняється.
– Тут такі маленькі порції, що він, певно, вирішив, що ми вже поїли, – втомлено каже Прайс.
– Просто мені здається, що апарат для засмаги – це божевілля, – кажу я Ван-Паттену, хоча насправді думаю, що це було б вкрай розкішно.
Однак у моїй квартирі йому бракує місця. Там можна робити чимало чого, окрім засмагання.
– З ким це Пол Овен? – я чую, як Мак-Дермотт питається в Прайса.
– Якийсь слимак із «Кікер Пібоді», – неуважно каже Прайс. – Він знався з Мак-Коєм.
– Тоді чому він сидить з тими ботанами з «Дрексель»? – питає Мак-Дермотт. – Це не Спенсер Вінн?
– Ти що, під кайфом? – дивується Прайс. – Це не Спенсер Вінн.
Я дивлюсь на Пола Овена, який сидить у кабінці ще з трьома чоловіками. Один із них цілком може бути Джеффом Дювалем. Усі в підтяжках, із зачесаним назад волоссям, в окулярах у роговій оправі, усі п’ють шампанське – і я спроквола думаю, як же Овен примудрився отримати рахунки Фішера. Це псує мені апетит, однак нашу їжу приносять майже одразу ж після того, як забирають закуски, і ми починаємо їсти. Мак-Дермотт розстібає підтяжки. Прайс називає його нехлюєм. Я наче зачарований, але зрештою змушую себе відвернутись від Овена і перевести погляд на свою тарілку (мій пиріг – жовтий шестикутник у оточенні смужок копченого лосося, навколо – художня облямівка закарлючок зеленого соусу з мексиканських томатів), а потім дивлюсь на клієнтів, які чекають своєї черги. Вони виглядають злими, можливо – хмільними від безкоштовних «Белліні», втомлені годинами чекати на паршиві столики біля відчиненої кухні, хоча й замовили їх заздалегідь. Ван-Паттен порушує тишу за нашим столиком, грюкаючи своєю виделкою і відсуваючи стілець.
– Щось сталось? – питаю, відриваючись від тарілки.
Виделку я заніс над нею, але рука не рухається, наче у неї є власний розум і вона відмовляється порушити чудовий дизайн страви на тарілці. Я зітхаю, безнадійно, і відкладаю
