Девіда, і Прайс тихо каже:
– Це справді гарно.
Моїм тілом проходить короткий спазм заздрощів – такий елегантний колір, стильний шрифт. Я стискаю кулаки, слухаючи, як Ван-Паттен самовдоволено каже:
– Колір яєчної шкаралупи і шрифт Romalian… – він повертається до мене. – Що скажеш?
– Гарно, – каркаю я і змушую себе кивнути, коли помічник офіціанта приносить чотири нових «Белліні».
– Господи, – каже Прайс, підносячи картку до світла й ігноруючи принесені напої. – Це ж просто супер. Звідки в такого телепня, як ти, стільки смаку?
Я дивлюсь на візитівку Ван-Паттена, потім на свою, і не можу повірити, що Прайсу справді більше подобається перша. Мені аж паморочиться в голові, я роблю ковток і глибоко вдихаю.
– Але чекайте, – каже Прайс, – бо ви ще нічого не бачили…
Він дістає свою картку з внутрішньої кишені пальта, повільно, драматично демонструє її й наголошує:
– Моя.
Навіть я мушу визнати – вона неймовірна.
Раптом ресторан віддаляється кудись, його гамір стихає, перетворюється на беззмістовне дзижчання порівняно з цією візитівкою, і тільки слова Прайса вирізняються чітко:
– Рельєфний шрифт, колір вибілених хмар…
– Чорт забирай, – вигукує Ван-Паттен, – я ніколи такого не бачив…
– Так, дуже гарно, – мушу визнати я. – Але, чекайте, давайте подивимось на картку Монтґомері.
Прайс дістає її, хоча він й видається байдужим, я не розумію, як можна ігнорувати цей ніжний, злегка кремовий відтінок, приємну товщину паперу. Мене пригнічує те, що я все це почав.
– Піца. Давайте замовимо піцу, – каже Мак-Дермотт. – Хтось буде піцу зі мною? Може, рибну? М-м-м-м-м, Бейтмен точно хоче її, – каже він, жадібно потираючи руки. Я беру візитівку Монтґомері й проводжу по ній пальцями, щоб відчути її на дотик.
– Непогано, так? – з голосу Прайса стає зрозуміло: він бачить мою заздрість.
– Так, – недбало відповідаю я, передаючи йому картку, наче мені взагалі начхати, але насправді мені важко ковтати.
– Рибна піца, – нагадує Мак-Дермотт. – Я помираю з голоду.
– Ніякої піци, – белькочу я з полегшенням від того, що картку Монтґомері прибрано з моїх очей, що вона повернулась до кишені Тімоті.
– Ну ж бо, – скиглить Мак-Дермотт, – давайте замовляти піцу.
– Замовкни, Крейґу, – каже Ван-Паттен, спостерігаючи за офіціанткою, яка приймає замовлення в іншого столика. – Але цю гарнюню можна й покликати.
– Це не наша офіціантка, – каже Мак-Дермотт, крутячи в руках меню, яке він висмикнув у помічника офіціанта.
– Все одно поклич її, – наполягає Ван-Паттен. – Замов води, чи «Корону»,[46] чи ще щось.
– Чому її? – запитую я, ні до кого конкретно не звертаючись.
Моя візитна картка лежить забута на столі, поряд із орхідеєю в синій скляній вазі. Я забираю її, згортаю і кладу назад у гаманець.
Світле пиво.
