про ту картину з Дракулою та трьома секс-бомбами? – прошепотів я у відповідь, не зводячи очей із господаря за стійкою рецепції. – Та я вже бачив…
– Я не про те, – урвав мене Ян. – Подивися на всі написи у хостелі.
Тут слід пояснити, що зазвичай стіни, двері та стелі кожного добропорядного хостелу обліплені хмарою всяких записочок із порадами, вимогами та застереженнями на кшталт «Після 23:00 не галасувати!», «Прибирайте кухню після себе», «До найближчого хостелу – 25 км», «Це кухня, а не душова!!!», «Котів не підгодовувати – за місяць уже третій здох від переїдання», «Будь ласка, припиніть учити папугу лаятися, він криє матом інших постояльців» тощо. Такі записочки пишуть двома, а то й трьома мовами: обов’язково англійською, а також офіційною мовою тієї країни, в якій знаходиться цей мандрівний гуртожиток. У всіх еквадорських хостелах такі написи виводять англійською та дублюють іспанською. Проте в «Трансильванії» було щось особливе. Після Янової репліки я отетеріло переводив погляд із однієї записки на іншу, повсюди споглядаючи одне й те саме: внизу – фраза іспанською, над нею – англійський переклад, а вгорі – незрозумілі закарлючки, щось середнє між клинописом шумерів та арабськими закарлючками.
– Це, що, мова вампірів? – перелякався я.
– Нє-а, – Ян сховався за моєю спиною й тихенько буркнув: – Це іврит.
Я витріщився на власника хостелу, який непорушно застиг, терпляче чекаючи за стійкою, і зненацька зрозумів, з якого він племені. У цю ж мить, наче підтверджуючи мої здогадки, знадвору в хол ввалилася галаслива компанія мандрівних постояльців, які, певно, щойно прогулювалися вечірнім Баньосом. Вони всі були трохи вищі за середній зріст, кістляві, чорняві, темноокі, мов демони, з характерною горбинкою на носі та розмовляли не англійською, не іспанською і вже точно не мовою кечуа.
– Яне, ми що… ми цейво… це якась ізраїльська община? – ледь чутно пискнув я.
– Це ти у мене запитуєш? – пискнув Ян. – Це ж ти бронював хостел…
Зрозумійте мене правильно, я геть нічого не маю проти євреїв як нації чи як людей загалом, просто надибати таку згуртовану ватагу ізраїльтян бозна-де в горах Еквадору було доволі несподівано.
Зрештою, ми з чехом підсунулися до рецепції, і я відрекомендував нас обох власникові. Господар «Трансильванії» прискіпливо роздивлявся наші обличчя. Він ніби обмацував нас поглядом, намагаючись здогадатись, хто ж ми такі, – «свої» чи «чужі». Звісно, ми були «чужими» у цій дружній родині, і його холодний погляд не віщував нічого доброго. Заповнюючи журнал постояльців, я зауважив, що ми з Яном стали єдиними, хто у графі «Pais»[46] вписав щось відмінне від «Israel».
Проте в нас лишалася ще одна невирішена справа.
– Пане, – на завершення звернувся я до власника, – ви не забудьте: ми бронювали місця у вашому хостелі завчасу.
– Та що ви кажете?
– Та так і кажу.
– І що?
Країна (
