означає, що ввечері цього ж дня ви опинитеся в Перу…
Планування поїздки я завше беру на себе. Ця Експедиція, детальний звіт про яку ви зараз тримаєте в руках, зрозуміло, не стала винятком.
Мій план перетину еквадорсько-перуанського кордону був простим, мов двері. За вихідну точку для переправи Перу я вибрав Куéнку, третє за величиною місто Еквадору, великий фінансовий центр, розташований на півдні країни. Спочатку я планував дістатися з Куенки до Лóхи, тоді з Лохи – до прикордонного містечка Макарá (як це зробити, я ще не знав, але думав, що якось зорієнтуюсь на місці), затим у Макарі перетнути кордон, а вже звідти доїхати до Суйяни. Проте це ще не все. В Суйяні нам треба буде пересісти на автобус або ж зловити попутку до Піури. Піура – це місто, яке я обрав для першої ночівлі на перуанській землі. Загалом триста п’ятдесят кілометрів через гори, плюс перетин кордону. За один день. Отакий-от, друзі мої, простенький план.
Попри таку вражаючу простоту, із цим планом у нас від початку щось пішло не так. Пізно ввечері напередодні виїзду з Баньоса Ян підсів до мене на ліжко та стурбовано запитав:
– Чувак, як ми перетинатимемо кордон Перу?
Так і запитав. Просто і не соромлячись. Як мужик мужика. Я з готовністю дістав із рюкзака свій «magic book» і виклав товаришу мій конгеніальний план прориву до Перу:
– Спочатку ми їдемо автобусом з Куéнки до Лóхи, звідти – до Макари, там переходимо кордон і далі на попутках аж до Піури. Всьо просто! Я знаю, це буде важко, доведеться робити достобіса пересадок, крім того, мусимо виїжджати дуже рано, але я сподіваюся, що за день упораємось.
Чех дивився на мене сумовито та безнадійно. Так на мене дивиться моя маленька племінниця, коли загрáється і не встигне домчати до туалету. Я подумав, що Ян зараз почне просторікувати про різноманітні труднощі, які чигатимуть на шляху, адже цей кордон – це не просто кордон, а Frontera між Еквадором і Перу, а ми, мовляв, нічого не знаємо про Fronter’у, нічого не знаємо ні про митників, ні про їхні вимоги, ми взагалі нічого не знаємо, тож не варто сподіватися, що зможемо ось так от просто й гладко пробратися аж до Піури всього за дванадцять годин. Проте чех нічого такого не сказав. Натомість він почухався і мовив:
– Максе, мені потрібно тобі дещо показати. Ходімо.
Ми вийшли з нашої кімнати та попрямували вниз. Зупинилися на сходовому майданчику якраз поміж першим і другим поверхами. На одній зі стін просто за Яновою спиною висіла здоровенна глянсувата карта Еквадору. На ній було видно також значну частину північної частини Перу. З виглядом людини, яка знає все, я підійшов упритул до мапи.
– Ну, – трохи пиндючно прогугнявив я, – це карта Еквадору. І що тепер?
– Глянь сюди, – мовив Ян, затим провів пальцем по блискучому полотні мапи, спинившись у якійсь точці внизу плаката.
Я нахилився і простежив за його пальцем. Кордон. Frontera. Згори широкою червоною лінією тягнеться магістраль, вона проходить Куенку, Лоху, впирається в Макару та Янів палець. А тоді мій напарник різко, наче фокусник, прибрав долоню з
