цікавістю за усім спостерігає. У загальній метушні на неї не зважає ніхто. Встигла оглянути жінок, які підходять і відходять від бусів, й відмітила для себе особливість вбрання зіталійщених українок. Її однолітки з вигляду майже всі одягнені у джинси чи лосини. Старші також, незалежно від зросту і маси тіла, або у джинсах, або у штанях класичного крою. Вона ще не з їхньої зграї. На ній проста, проте чиста одіж: чорні прямі штани й турецька світла розстебнута куртка. Поверх фіолетового гольфа пов’язано бежеву хустинку. Волосся заколкою підібрано у відстовбурчений хвіст. Біля ніг Дарина поставила велику спортивну торбу, у якій поміж вбранням і взуттям надійно примостила і три півлітрових банки: одна – з варенням, дві – з домашніми салатовими закрутками. Як казала колись її бабуся: «Маєш у торбі, з’їж на горбі». Вона ще не знає, яке побутування на неї чекає, а з закрутками навіть у найгіршій ситуації зовсім голодною не почуватиметься. При потребі і без хліба зможе їсти. Прислухається, як усередині народжується і холодною хвилею розростається тривога. У голові метушаться думки. Жінки проходять повз Дарину, не звертаючи на неї жодної уваги.
Чуже незнайоме місто шумить активним життєвим ритмом. Італія. Загадкова країна, де задля допомоги власним родинам працюють українські жінки. Буси від’їжджають, жінки також або від’їжджають у бусах, або розходяться. Стоянка поволі порожніє. Врешті Дарина залишається одна-однісінька на всю площу. Її ніхто не зустрічає. І де ж її подруга? Як же ж вона тут сама без грошей, без знання мови? В чужому місті. Куди йти? Що робити? А якщо за нею ніхто й не приїде, вона навіть не знає, до кого в такій ситуації звертатися по допомогу. Можливо, в українську церкву? Певна, українська церква у цьому великому місті повинна бути. Але де її шукати? Як до неї дістатися? Поки можна було у когось про це запитати, вона й не намагалася, переконана, що очікує недаремно. У момент зародження паніки, десь неподалік, за спиною Дарини гучно лунає соковитий жіночий голос.
– Buon giorno![3]
Здригається з несподіванки. Озирається. До неї наближається модно вбрана незнайомка, у гарячо-жовтого кольору светрі-плащику без застібок із широкими напіврукавами й темно-синій прямій сукні під ним. Через плече у неї перекинута маленька торбинка. Волосся жінки модно пострижене й заміліроване у два відтінки рудого, а очі сховані під сонцезахисними окулярами. Дарина уважно придивляється. Хто вона?
– Come stai?[4] – все ще з віддалі продовжує з нею свій монолог незнайомка.
Заціпеніло дивиться на жінку, котра, як здогадується, звертається до неї італійською. Якби ж вона розуміла, знала, що та говорить, про що її запитує, що від неї хоче.
Врешті-решт губи незнайомки розтягуються в усмішці й вона знімає окуляри. Розкривши руки для обіймів, підходить.
– Дарино!
Не зовсім звільнившись від перестраху, Дарина впізнає у ній свою давню подругу Галину. Полегшено видихає.
Доброго дня! (
Як ти? (
