– взяла з Дарини обітницю мовчання.
Що з Галиною тут сталося? Які реалії так сильно змінили її за три роки проживання й роботи далеко від Батьківщини? З вигляду й не скажеш, що їй в Італії погано ведеться. Але чому не встигла Дарина ще навколо роззирнутися добре, ще місця роботи не бачила, ще працювати не почала, а подруга їй, не зволікаючи, рахунок виставила? Опустивши погляд на свої руки, Дарина похмуро мовчить. Мовчання затягнулося, й Галина, аби згладити напруження, що повисло в салоні авто, переводить її увагу на красу міських краєвидів за вікном.
– Дивися, як гарно! Та ти тут ще й не таку красу побачиш. Місто – давнє, історичне, з храмами старими…
Маленькою дівчинкою Дарина годинами пропадала у старих вижницьких церквах, допитливо розглядаючи настінні розписи з біблійними сценами, лики святих. Її цікавило, чому маля Ісус і Діва Марія на однотипних зображеннях мають різні обличчя. Подорослішавши, таким питанням більше не задавалася. Натомість інтерес до старовини розширився за межі історичних храмів.
У давній Генуї має бути власне диво, архітектурно не менш цікаве за еклектичну чернівецьку резиденцію буковинського та далмацького митрополитів.[5] З приголомшливою історією. Чернівецьку будівлю зведено на «гарбуз горі» на будівельному розчині з додаванням пáдлини та курячих яєць й за плануванням схожу на середньовічний замок із бароковим церемоніальним двором. А в архітектурі буковинської будівлі з домінуючими різьбою й розписом геометричної гуцульської орнаментики намішано й візантійський та романський стилі.
Через півгодини автомобіль із Дариною і Галиною під’їжджає до багатоповерхового будинку. Жінки підіймаються сходами до дверей під’їзду. Галя тисне на кнопочку домофона, звідти лунає хриплуватий чоловічий голос. Вона говорить до нього вже знайоме Дарині «Buon giorno!» і ще щось, чого та не розуміє. Клацає замок, Галина штовхає двері під’їзду, й вони підіймаються на третій поверх. Там, у розчинених дверях квартири, їх зустрічає усміхнений стрункий чорнявий італієць такого ж віку, як Галинин друг Джані.
– Buongiorno! Sono Alessandro Treviso. Treviso e’ il mio cognome,[6] – вітається з ними, одразу ж представляючись.
Італієць проводить жінок у простору світлу вітальню. Проходячи за ним, Дарина зі здивуванням встигає зауважити, що ця квартира у звичайному міському будинку, як і їхня нова садиба, складається з двох поверхів.
В одному кутку вітальної кімнати – камін, в другому – торшер. Посередині перед диваном стоїть маленький дерев’яний столик зі скляною поверхнею. На ньому уважний до інтер’єрних дрібничок Даринин погляд миттєво виокремлює чотирикутну тарілку з дрібними різнокольоровими камінцями і великою свічкою. На стіні поперед очі старої жінки, яка сидить у м’якому кріслі навпроти дивана, висить велика картина з зображенням молодої мами у довгій сукні та капелюшку в оточенні трьох малюків. Пальцями правої руки елегантно і водночас просто
Сьогодні колишня митрополича будівля належить Чернівецькому національному університету імені Юрія Федьковича.
Добрий день! Мене звати Алессандро Тревізо. Тревізо – моє прізвище (італ.).
