дратівливість зразу.Та це ж звичайна арифметика…
Ні, ні! Мені ж бо краще знати.
Вірнішого знайти на світі важче,
Він ставиться до неї як до пам’яті,
І хоче пам’ять коло себе мати.
Чи так сказала а чи ні – не знаю.
Та надто він весь зболений, попечений.
Заснув, здається. Вийдемо.
Виходять.
Горпина з косою
О лицар аспірину! Ти вже тут…
О лицар седуксену! Ти вже встав!..
Він встав ще позавчора.
Досі «вчора» триває в нього.
Завтра буде аж післязавтра.
А сьогодні, учора й завтра —
Для мене лиш сьогодні.
І так – десятки літ!
Я – син його. Так, так!
У цих краях він був – Функе.
Ось я на фото, бачите?
Оце сестра. Це мама. А це він.
Він зараз там. На Заході.
Живий. Мене він кличе,
Манить раз у раз.
Це вам здається? Надто неймовірно.
Це в вас провина – батькова, жива,
Така пекуча і така пімстлива…
Я вчу дітей любові
І ненависті – теж… теж учу.
Велосипед підкочує до вікна палати. На багажнику – пучок скошеної трави. Підходить до розчиненого вікна жінка з косою, вона нахиляється над Вчителем, грюкає косою об одвірок, той підводиться, говорить оторопіло до Горпини, шкільної прибиральниці:
Ти – Смерть. Ти вже прийшла.
І справді ти з косою, як в казках.
А я гадав, як всі гадають люди,
Що ти така лише в казках дитячих.
А я ж не встиг, нічого ще не встиг!
Що – я така страшна уже, як Смерть?
Та я не Смерть, я просто собі баба.
Хіба мене ви не впізнали, Вчителю?
Та я ж уборщиця із школи вашої —
Я Родіона Жлуктяка Горпина.
У мого батька
Було чотирнадцятеро дітей,
Всі – вчителі, і я була учителькою.
Мого батька спалили у хаті.
– Виходь, йому казали, – виходь!
– Згорю у хаті, не піду
Під ваші смердючі кулі! —
Кричав, коли горів:
– Кари катам! Кари! —
Мене ж стерилізували у концтаборі.
Я вся, як бачите, тремчу, я хвора.
Я не могла вже в школі працювати
Учителькою, і я впросилася
До вас у школу, щоб і ви не знали, —
Бути прибиральницею. Жити не могла
Без школи, без дітей, без цього крику,
Який для мене в світі найболючіший
І найсолодший. Було дитя у мене!
Ховалась я три дні у плавнях,
І молока у мене не було
У грудях – я ревно плакала,
Сльози падали на груди,
Дитя ковтало солоні сльози, засинало.
Дитя убили. І мене убили.
Тож перед вами – лиш тінь моя!
І тінь моя не дасть йому Мар’яни.
Оцьому німчикові, цій породі клятій,
Її забрала я з притулку, виховала,
Їй матір’ю я стала, хоч я й тінь,
І тінь моя не дасть йому Мар’яни.
Я
