Або на складах, де за копійки віддають неліквіди, або в «Еммаусі». Перевірте їх усіх. З’ясуйте, коли він там з’являвся востаннє.
– Мені здається, він переважно сидів у своєму лігві.
– Авжеж. Тож потрібно знайти місце, де він зазвичай жебракував. Не забувай, що раніше цю саму роботу виконав убивця. Він його помітив. Простежив за ним. Вивчив усі його звички. Нам доведеться зробити те саме. Може, нам пощастить зловити його тінь. Нові фото Дюрюї вже готові?
– Так, після затримання його фотографували.
– Показуйте ці світлини всім, із ким будете розмовляти. А мені надішли їх на айпод.
– Добре. То що мені зараз робити?
Анаїс звеліла йому розробляти слід ліків. Перевірити всі рецепти на імальген і кетамін, виписані в Аквітанії. З’ясувати, чи не було випадків пограбування у клініках і фармацевтичних лабораторіях. Ле Коз відказав, що все виконає, та особливого ентузіазму в його голосі не було.
Перш ніж скінчити розмову, вона попросила його зателефонувати до жандармерії Вільнев-де-Марсана і чемно – вона особливо підкреслила це – поцікавитися, чи немає в них новин.
Вона вже під’їжджала до Бордо. Думала вона зараз про того пещеного колегу, з яким допіру балакала. Лейтенант відзначався однією цікавою особливістю – жив розкішно, а заробляв небагато. Пояснити це родинною заможністю теж не можна було: його батько, простий інженер, уже був на пенсії. Раніше чи пізніше цими обставинами мав зацікавитися відділ внутрішніх розслідувань, та Анаїс запитань собі не ставила, бо знала на них відповідь.
Та метаморфоза сталася з її колегою 2008 року, після пограбування кам’яниці на проспекті Фелікса Фора. Ні, Ле Коз не був грабіжник, та він провадив слідство в цій справі. І декілька разів розмовляв із господинею кам’яниці, вже не надто молодою баронесою, що володіла однією з найліпших марок вина, яке вироблялося в районі Медока. Після того знайомства в Ле Коза з’явився годинник «Ролекс», авто «Ауді-ТТ» і чорна кредитна картка «Інфініт». Грабіжників він так і не знайшов, зате знайшов своє кохання. І те кохання суттєво поліпшило його добробут, як подейкували в коридорах комісаріату. До речі, якби сталося навпаки, це нікого не здивувало б.
Знову задзеленчав телефон. Джафар.
– Ти де? – запитав він.
– Під’їжджаю до Бордо. Щось викопав?
– Рауля.
– Це хто?
– Останній, хто розмовляв з Дюрюї до того, як його закатрупили.
На скронях Анаїс знову виступив піт. Напевне, в неї температура. Не кидаючи керма, вона ковтнула з аптечної пляшечки.
– Розповідай.
– Рауль – це жебрак, живе на набережній. Біля Сталінградського майдану, на лівому березі. Дюрюї вряди-годи ходив до нього.
– Коли вони бачилися востаннє?
– У п’ятницю 12 лютого, десь надвечір.
Либонь, тоді, коли його забили. Дуже важливий свідок.
– Як він сказав, Дюрюї збирався на якусь зустріч. Того ж таки вечора.
– З ким?
– З янголом.
– З
