роки. Останні шість років рибалить у Ґетарі. Доти жив на півдні Франції, перебивався випадковими заробітками. Спершу працював на сході, потім на заході. Зокрема, і на будові – того складника підсвідомість використала для створення нової особистості. Якось йому щастило впоратися з труднощами, та він завжди був на межі бурлакування.
– У тебе є брати чи сестри?
Здоровань засовався на сидінні. Фрерові здавалося, наче від кожного його поруху авто аж хилитається.
– Нас було п’ятеро, – нарешті сказав Патрік, – два брати і три сестри.
– Ти спілкуєшся з ними?
– Ні. Ми з Тулузи. Там вони і лишилися.
– А батьки?
– Померли давно.
– То твоє дитинство минуло в Тулузі?
– Біля Тулузи. В Герені. Передмістя таке. Нас було сім душ, мешкали ми в двокімнатній.
Пам’ять поверталася до нього, в голові оживали ясні й точні деталі. Не ті безформні уривки, що їх можна видерти за допомогою гіпнозу чи хімії.
– А до Сільвії ти мав серйозні стосунки з жінками?
Велет помовчав, потім сказав:
– Мені з жінками ніколи не таланило.
– Тобто в тебе нікого не було?
– Та була одна… Наприкінці 80-х.
– Де?
– Коло Монпельє. У Сен-Мартен-де-Лондр.
– Як її звали?
– Про це обов’язково розповідати?
Фрер мовчки кивнув. Він так само пильно стежив за дорогою. Біскарос. Мімізан. Мезос. Сосни, сосни, сосни. І мжичка. Одноманітність ландшафту дедалі дужче гнітила.
– Марина, – видушив нарешті Патрік. – Вона хотіла, щоб ми побралися.
– А ти?
– Та не дуже. Але ми все ж таки побралися.
Матіас здивувався. Отож, Бонфіс таки зважився якось на сімейне життя.
– А діти у вас були?
– Ні. Я був проти.
– Чому?
– Не забув свого дитинства. Нічого доброго.
Фрер не став заглиблюватися в цю тему. Цієї інформації досить, щоб навести довідки в архівах соціальних служб. Либонь, Бонфіс ріс у злиднях, із батьками-пияками, що, може, лупцювали своїх дітлахів як гамана. Схильність до дисоціативної втечі сягає корінням у нещасливе дитинство.
– То що в тебе вийшло з Мариною? Ви розлучилися?
– Та ні, що ти. Просто я дременув од неї, та й годі. Здається, вона тепер у Німі.
– А чому ти втік?
Він не відповів. Отож, у його житті вже була одна втеча, щоправда, без зміни особистості. Фрер уявив собі людину, що категорично не бажає брати на себе відповідальності. Життя, що складається із ухилянь, вивертів і вагань…
Він не поспішав порушити мовчання, що повисло в салоні. Крізь хмари проглянуло сонце, розмалювавши небо жовтяво-рудими барвами. За шибами пропливали вказівники з назвами нових сіл. Осгор. Капбретон. Ще трохи, і ландські гаї будуть позаду. Від
