затія на Уолл-стрит провалиться, то вони переїдуть із Нью-Йорка в Род-Айленд і відкриють невеличкий готель, у якому подаватимуть сніданки. Валері почала підшукувати місце й часто говорила, що Стів має більше часу проводити з близнюками, яких вона народила після Макса, і навіть розводити курей. Айсман не уявляв себе за розведенням курей (жоден його знайомий не уявляв), але погодився. «Сама ця ідея була настільки для нього неприйнятною, – згадує дружина Стіва, – що він почав наполегливіше працювати». Айсман об’їздив усю Європу й Сполучені Штати в пошуках людей, які могли б у нього інвестувати, і знайшов їх – знайшов страхову компанію, яка виділила йому $ 50 млн. Замало, щоб створити повноцінний фонд акціонерного капіталу, але початок був непоганий.
Брак грошей Айсман компенсував залученням людей, чиє світобачення було влаштовано у такий самий спосіб, що й його власне. Одразу ж приєднався Вінні, який щойно написав у співавторстві похмурий звіт під назвою «Оселя, не забезпечена капіталом, – це орендоване на позичені гроші житло». Потім підтягнувся Портер Коллінз, дворазовий олімпійський чемпіон з веслування, який працював з Айсманом у Chilton Investment і ніколи не міг збагнути, чому хлопцеві з такими гарними ідеями не надають більше повноважень. Третім прийшов Денні Мозес, який став чільним трейдером Айсмана. Денні працював у відділі продажу Oppenheimer and Co. і зберіг яскраві спогади про Айсмана, що говорив і робив купу всіляких речей, яких інші аналітики майже не робили і не говорили. Наприклад, посеред біржового дня Айсман міг вийти на подіум у центрі торгової зали Oppenheimer, попросити загальної уваги й оголосити: «Акції наступних восьми компаній опускаються до нуля», – а потім перерахувати всі вісім компаній, які справді банкрутували. Денні, син професора-фінансиста з Джорджії, був налаштований не так фаталістично, як Вінні чи Стів, однак він поділяв думку, що погані речі можуть відбуватися і відбуваються, особливо на Уолл-стрит. Коли компанія з Уолл-стрит запросила його до операції з цінними паперами, яка здавалася абсолютно ідеальною, він звернувся до продавця зі словами: «Дуже вам вдячний, але я мушу дізнатися ще дещо – як ви мене вжарите?»
«Хе-хе-хе… Та годі! Ми б ніколи цього не зробили…» – почав трейдер, але Денні, так само чемно, стояв на своєму.
«Ми обидва знаємо, що подібні досконалі операції ніколи не відбуваються між маленькими хедж-фондами й великими фірмами з Уолл-стрит. Я погоджуся на неї, якщо ви поясните, як збираєтеся мене вжарити».
І трейдер пояснив Денні, як він збирався його вжарити. І Денні погодився на оборудку.
Усі вони надзвичайно тішилися з нагоди заробити гроші зі Стівом Айсманом. Працюючи на Айсмана, ви ніколи не відчували, що працюєте на Айсмана. Він був учителем, а не керівником. Айсман також полюбляв тонко натякати на абсурдність, що облягла їх зусібіч. «Така забава – брати Стіва на всілякі заходи Уолл-стрит, – розповідає Вінні. – Бо він разів із тридцять скаже: „Поясніть це мені“. Або: „А не могли б ви пояснити якось
