позики, навіть якщо ви самі їх не купили б!), що з’явилася нова іпотечна компанія під назвою B&C mortgage, яка не мала жодних інших функцій, окрім як кредитувати й перепродувати. Lehman Brothers так сподобалася ця ідея, що вони купили B&C mortgage. На початку 2005-го усі великі інвестиційні банки на Уолл-стрит були по вуха замішані в цій субстандартній грі. Bear Stearns, Merrill Lynch, Goldman Sachs і Morgan Stanley – всі вони наготували такі собі «полички» для субстандартної продукції, давши їм дивні назви на кшталт HEAT, SAIL чи GSAMP, тому широкому загалу було трохи важче зрозуміти, що ці субстандартні облігації були підписані найгучнішими іменами Уолл-стрит.
Айсман і його команда мали глибинне уявлення як про американський ринок житла, так і про Уолл-стрит. Вони були знайомі з більшістю субстандартних кредиторів – з людьми, які безпосередньо видавали населенню позики. І серед них було повно персонажів, які спричинили колапс наприкінці 1990-х. Звісно, Айсман не мав жодних ілюзій стосовно того, які оборудки провертає Goldman Sachs з боргами американців з нижнього прошарку середнього класу. «Ви маєте розуміти, – каже він, – що я був одним з перших, хто займався субстандартними кредитами. Я бачив саме дно. Ці люди здатні брехати нескінченно. Той досвід навчив мене, що Уолл-стрит байдуже до того, чим вони торгують». Але дечого він не міг збагнути: хто купує облігації другої хвилі субстандартної іпотеки? «Ми ще першого дня постановили: „Настане час, коли ми заробимо величезні гроші, зігравши на пониження цієї дурні. Ця бульбашка лусне. Тільки ми не знаємо, як і коли“».
Під «цією дурнею» Айсман мав на увазі акції компаній, що долучилися до субстандартного кредитування. З цінами на акції можуть відбуватися божевільні речі, тож він не збирався грати на пониження, поки ситуація з кредитами не почне погіршуватися. Тому Вінні невтомно спостерігав за поведінкою американців, які взяли субстандартні іпотечні кредити. Щомісяця, 25-го числа, на його комп’ютерному екрані з’являлися звіти про перекази коштів, і він переглядав їх на предмет сплесків кількості прострочених платежів. «Згідно з інформацією, за якою ми стежили, – каже Вінні, – ситуація з кредитами була не вкрай кепською. Принаймні, так було до другої половини 2005 року».
І от крізь туман, який згустився за перші півтора роки управління власним бізнесом, на Айсмана зійшло осяяння, настав «момент істини», коли він збагнув, що випустив з уваги дещо очевидне. Він сидів собі на роботі, намагаючись правильно вибрати акції, але ж доля всіх цих акцій дедалі більше залежала від облігацій. Ринок субстандартної іпотеки розвивався, і кожна фінансова установа так чи інакше стикнулася з цим фактом. «Боргові зобов’язання затьмарили звичайні акції, – пояснює Айсман. – Ринок фондових паперів – це бісів прищик порівняно з ринком облігацій». Фактично всіма крупними інвестиційними банками на Уолл-стрит керували їхні відділи облігацій. Більшість гендиректорів (Дік Фалд із Lehman Brothers, Джон Мак із Morgan Stanley, Джим Кейн із Bear Stearns) починали кар’єри на ринку облігацій. Іще у 1980-х, коли провідна інвестиційна
