його кобила, на щастя, залишилася поза увагою суду й не увійшла в почет cautio pro expensis. Була вона там, де він її залишив, – у боксі стайні, доглянута й нагодована. Такого поводження відьмак не міг залишити без нагороди незалежно від стану власного майна. Зі жмені срібних монет, що вціліли у вшитій в сідло схованці, кілька відразу отримав стаєнний, якому від тої щедрості аж подих відібрало.
Горизонт над морем темнів. Ґеральтові здалося, що він бачить іскорки блискавиць.
Перед входом до кордегардії він завбачливо набрав у груди свіжого повітря. Не допомогло. Пані стражниці сьогодні мусили з’їсти більше квасолі, ніж зазвичай. Набагато, набагато більше квасолі. Хтозна, може, це була неділя.
Одні, як завжди, їли. Інші були зайняті грою в кості. Побачивши його, встали від столу й оточили його.
– Гляньте, відьмак, – сказала комендантка, стаючи дуже близько. – Узяв і приліз.
– Я залишаю місто. Прийшов забрати свою власність.
– Якщо ми дозволимо, – інша стражниця штурхнула його ліктем начебто випадково, – то що це нам дасть? Викупити тре’, братчику, викупити! Гей, дівчатка! Що він має кожній зробити?
– Нехай кожну в голу дупу поцілує!
– Та й лизне! Поглибше!
– Та ні! Ще чимось заразить нас!
– Але він нам винен. – Ще одна наперла на нього бюстом, твердим, наче скеля. – Завинив нам, має щось приємненьке зробити, нє?
– Хай якусь пісеньку нам заспіває. – Інша голосно перднула. – А мелодію під оті мої ноти підбере!
– Або під мої! – Інша перднула ще голосніше. – Бо мої голосніші.
Решта дам аж за боки хапалася від сміху.
Ґеральт проклав собі шлях, намагаючись не застосовувати насилля. У ту мить двері складу депозитів відчинилися й у них став мосьпан у бурих опанчі й береті. Депозитор Гонсхорек, чи як там його. Побачивши відьмака, роззявив рота.
– Ви? – пробелькотів. – Як же воно? Ваші мечі…
– Саме так. Мої мечі. Попрошу їх.
– Але ж… Але ж… – Гонсхорек похитнувся, схопився за груди, ледь хапаючи ротом повітря. – Але ж я тих мечів не маю!
– Вибач?
– Не маю… – Обличчя Гонсхорека почервоніло. І скорчилося, наче в пароксизмі болю. – Їх же ж забрано…
– Як так? – Ґеральт відчув, як охоплює його холодна лють.
– Забра… но…
– Як це – забрано? – Він ухопив депозитора за груди. – Ким, сука, забрано? Що воно, нахєр, має значити?
– Розписка…
– Власне! – Він відчув на руці залізну хватку. Комендантка стражі відіпхнула його від Гонсхорека, що саме почав задихатися. – Власне! Покажи розписку!
Відьмак розписки не мав. Розписка на отримання зброї залишилася в його саквах. Саквах, реквізованих судом. Як внесок за рахунок судових коштів та можливих покарань.
– Розписка!
– Не маю. Але…
– Немає розписки – немає депозиту, – не дала йому скінчити
