жінці кров’ю прямо в очі.
– Ніж! – репетувала вона, мотаючи стриженою головою. – Ніж мені дайте! Яйця йому відчикрижу!
– Навіщо ніж! – крикнула інша. – Я йому й так відгризу!
– Стояти! Струнко! Що воно має значити? Струнко, я сказав!
Голос, оглушливий і вимогливий, продерся крізь шум битви, угамував стражниць. Вони випустили Ґеральта з обіймів. Він ледь підвівся, відчуваючи біль. Вигляд поля бою трохи покращив його настрій. Не без задоволення поглядав на свої досягнення. Стражниця, яка лежала під стіною, уже розплющила очі, але досі була не в змозі навіть усістися. Друга, зігнута, випльовувала кров і мацала пальцями зуби. Третя, та, із розквашеним носом, намагалася встати, але раз у раз падала, ковзаючи по калюжі власної квасолевої блювоти. З усієї шістки тільки половина трималася на ногах. Тож результат міг задовольняти. Навіть у світлі того факту, що, якби не втручання, він і сам би дістав чимало каліцтв – і невідомо, чи зумів би встати власними силами.
А тим, хто втрутився, був достойно вдягнений чоловік зі шляхетними рисами, що аж випромінював авторитет. Ґеральт не знав, хто це. Натомість пречудово знав його товариша. Красунчика у вигадливому капелюсі зі встромленим у нього пером білої чаплі, із блондинистим, накрученим щипцями волоссям, що сягало плечей. Того, хто носив дублет кольору червоного вина й сорочку з мереживним жабо. Хто стояв із незмінною лютнею й настільки ж незмінною нахабною посмішкою на губах.
– Привіт, відьмаче! Але ж і вигляд у тебе! З цим побитим писком! Я зо сміху лусну!
– Привіт, Любистку. Я також радий тебе бачити.
– Що тут діється? – Чоловік зі шляхетними рисами взяв руки в боки. – Ну? Що з вами? Доповідати згідно зі статутом! Ну ж бо!
– То оцей! – Комендантка витрусила з вух залишки соусу й звинувачувально тицьнула в Ґеральта. – Він винуватий, вельможний пане інстигатор! Скандалив і репетував, а потім битися розпочав. І все через якісь там мечі з депозиту, на який він і розписки не мав. Гонсхорек підтвердить… Гей, Гонсхореку, що ти там скрутився в кутку? Обісрався? Рухай дупою, вставай, скажи вельможному панові інстигатору… Гей! Гонсхореку! Що це ти?
Досить було глянути уважніше, щоби відгадати, що сталося з Гонсхореком. Не було потреби навіть перевіряти пульс, досить було просто глянути на біле, наче крейда, обличчя. Гонсхорек був мертвим. Він просто й звикло був мертвим.
– Ми розпочнемо слідство, пане з Рівії, – сказав Ферран де Леттенхоф, інстигатор[17] королівського трибуналу. – Якщо ви складаєте офіційну скаргу та позов, ми мусимо його почати, як наказує закон. Візьмемо на допит усіх, хто під час арешту й судового слідства мав доступ до ваших речей. Арештуємо підозрілих…
– Тих, що зазвичай?
– Вибачте?
– Нічого-нічого.
– Ну, так. Справу напевне буде прояснено, а винних у крадіжці мечів – притягнено до відповідальності. Якщо й справді до крадіжки дійшло. Ручаюся, що
Інстигатор (від лат. instigio – «розпочати судову справу») – у судовій системі Речі Посполитої головний прокурор, який призначався на посаду королем та мав слідкувати за виконанням повинностей у королівстві, пов’язаних із королівським прибутком, а також справами державної зради й злочинами з боку офіційних посадовців.
