побоювання. – Це ексклюзивний заклад, – продовжив цербер, блокуючи собою сходи. – Значення слова розумієш? То начебто виключений. Для декого.
– Чому для мене?
– Не одяг прикрашає людину. – Цербер, який стояв на кілька сходинок вище, зміг глянути на відьмака згори. – Ти, чужоземцю, жива ілюстрація народної мудрості. Твій одяг не прикрашає тебе анітрохи. Може, якісь інші приховані якості тебе й прикрашають, не стану розбиратися. Повторюю, це заклад ексклюзивний. Ми тут людей, які, як бандити, вдягнені, не шануємо. Як і озброєних.
– Я не озброєний.
– Але виглядаєш так, наче навпаки. Тож тихенько ходи собі деінде.
– Постривай-но, Тарпе.
В одвірку з’явився засмаглий чоловік в оксамитовому каптані. Брови він мав кущисті, погляд – проникливий, а ніс – орлиний. І чималий.
– Скоріше за все, – повчав цербера орлиний ніс, – ти не знаєш, із ким маєш справу. Не знаєш, хто це до нас завітав.
Довге мовчання цербера засвідчило, що й справді не знає.
– Ґеральт із Рівії. Відьмак. Знаний тим, що оберігає людей та рятує їм життя. Як тиждень тому тут, на наших околицях, в Ансегісі, де він урятував матір із дитиною. А кількома місяцями раніше в Цізмарі – про що чимало говорили – прикінчив левкроту-людожерку[9], діставши поранення. Як би я міг заборонити заходити в мій заклад тому, хто займається настільки зацним промислом? Навпаки, я радий такому гостеві. І я маю за честь, що він захотів мене провідати. Пане Ґеральте, австерія «Natura Rerum» вітає вас на своєму порозі. Я Феб Равенга, володар цього скромного закладу.
Стіл, за який посадовив його метр, був накритий скатертиною. Усі столи в «Natura Rerum» – у більшості зайняті – було накрито скатертинами. Ґеральт не пам’ятав, коли він востаннє бачив у корчмі скатерки.
Хоча було йому цікаво, він не роззирався, не бажаючи виглядати, наче простак та провінціал. Утім, швидкий погляд дозволив помітити обстановку скромну, але елегантну та витончену. Витонченою – хоча не завжди елегантною – була й публіка, у більшості, як він оцінив, купці та ремісники. Були капітани кораблів, засмаглі та бородаті. Не бракувало пістряво одягнених панів-шляхтичів. Пахло тут також добре й витончено: печеним м’ясом, часником, кмином і великими грошима.
Він відчув на собі погляд. Коли за ним слідкували, його відьмачі відчуття сигналізували про це миттєво. Глянув кутиком ока та непомітно.
Тією, що слідкувала, – також досить непомітно, так, що простому смертному було й не зауважити, – була молода жінка з лисячо-рудим волоссям. Вона вдавала, що повністю поглинута їжею – чимось, що смаковито виглядало й навіть звіддаля спокусливо пахло. Стиль та мова тіла не залишали сумнівів. Не для відьмака. Він готовий був закластися, що була вона чародійкою.
Метр кахиканням висмикнув його з роздумів та раптової ностальгії.
– Нині, – заявив урочисто й не без гордощів, – ми пропонуємо теляче гузко, тушковане в овочах із грибами та квасолею.
…прикінчив левкроту-людожерку – левкротою в античній (а надалі й у середньовічній) традиції називалася дивна хижа істота, про яку вперше говорить Пліній Старший у «Природничій історії», описуючи її таким чином: «Тварина, що має неймовірну швидкість; розміром вона з дикого віслюка, з ногами оленя, шиєю, хвостом та грудьми наче в лева, головою борсука, роздвоєним копитом, паща її розтягується до вух, а замість зубів одна суцільна кістка; кажуть, що ця тварина вміє наслідувати людський голос»; у середньовічних бестіаріях у левкроти замість борсукової нерідко з’являється кінська голова.
