прискорити процес, – наполягає Марко. – Що довше Кора лишається в них, то більше шансів, що вони скривдять її.
– Вони вважають, що це я, – раптом каже Анна. – Думають, це я вбила її. – Очі її знавісніли. – Я бачу, як детектив на мене дивиться: так, ніби вже все зрозумів. Ніби йому лишається тільки визначити, чи причетний до цього ти!
Марко зривається з канапи й намагається обійняти її.
– Тихенько, – каже він. – Не думаю, що вони так вважають.
Але насправді і його тривожить те, що саме так вони й думають. Післяпологова депресія, антидепресанти, психіатр. Він не знає, що сказати, щоб заспокоїти її. Він відчуває, як її збудження посилюється, і хоче запобігти нападу.
– Що як вони підуть до Лумсден? – питає Анна.
«Ну ясна річ, що вони до неї підуть», – думає Марко. Невже вона сподівається, що вони пропустять розмову з її психіатром?
– Так, напевне, й буде, – каже Марко підкреслено спокійно, навіть трохи байдуже. – Ну то й що? Ти не маєш жодного стосунку до зникнення Кори, і ми обоє це знаємо.
– Але вона може розповісти їм різні речі, – каже Анна, і видно, що це її лякає.
– Не розповість вона нічого, – каже Марко. – Вона ж лікар. Вона не має права переповідати їм те, що казала їй ти. Це ж лікарська таємниця. Вони не можуть примусити її розповісти їм те, що ти їй казала.
Анна знову ходить кімнатою, викручуючи собі руки. Потім зупиняється й погоджується:
– Так. Ти маєш рацію. – Вона декілька разів глибоко вдихає. І раптом згадує: – Лумсден зараз немає. Вона поїхала до Європи на пару тижнів.
– Точно, – каже Марко. – Ти ж казала мені.
Він кладе обидві руки їй на плечі й міцно притискає, дивиться їй у вічі:
– Анно, я не хочу, щоб ти хвилювалася про це, – каже він рішуче. – Тобі нема чого боятися. Нема чого приховувати. Ну добре – вони з’ясують, що в тебе бувала депресія, навіть до народження дитини, – то й що? Та половина людей у такому стані. Цей грьобаний детектив і сам у депресії.
Він дивиться на неї, поки її дихання не повертається до нормального ритму й вона не киває. Марко відпускає руки зі словами:
– Нам необхідно зосередитися на пошуках Кори.
Виснажений, він падає на канапу.
– Але як? – озивається Анна. Вона знову викручує собі руки.
Марко провадить далі:
– Про це я й почав говорити – винагорода. Можливо, ми неправильно усе робимо. Може, нам варто звернутися до того, хто її викрав, – запропонуємо за неї багато грошей і подивимося, чи не зателефонує він.
Анна на хвилину замислюється.
– Але якщо викрадач хоче викуп, чому не дасть про це знати?
– Звідки я знаю! Можливо, запанікував. І це лякає мене до чортиків, тому що він може вбити Кору й позбутися тіла!
Анна питає:
– І як нам поговорити з тим, хто її викрав, якщо він не зв’язується з нами?
Марко підіймає на неї очі:
– Через
