ви її знайдете, – каже мати дівчини, схвильовано позираючи на свою доньку, – і що з нею все гаразд.
– Ми зробимо все, що буде в наших силах, – каже Ресбак і розвертається до виходу. – Дякую, що приділили мені час.
Версія Конті підтвердилася. О шостій вечора дитина майже напевне була жива, інакше що б вони сказали няні, яка мала прийти? Ресбак виснував, що якщо батьки самі вбили або заховали дитину, це мало статися після дзвінка няні о шостій. І до сьомої, коли вони пішли на вечірку, або протягом вечірки. Що означає, що їм, напевне, не вистачило б часу, щоб позбутися тіла.
«Може бути, – думає Ресбак, – вони кажуть правду».
Коли детектив пішов, Анна відчула, що тепер може дихати дещо вільніше. Він, здається, чатує на них, чекає, коли вони помиляться, зроблять невірний крок. Але на яку помилку він сподівається? Кори в них немає. Якби вони знайшли якісь фізичні ознаки вторгнення, він не кивав би на них намарне. Але той, хто забрав Кору, був, вочевидь, дуже обережним.
«Можливо, поліція некомпетентна», – думає Анна. Вона боїться, що вони все зіпсують. Розслідування просувається надто повільно. З кожною годиною паніка в ній наростає.
– Ну от хто міг викрасти її? – шепоче Анна до Марко, коли вони лишилися наодинці. Анна попросила батьків поки що поїхати додому, хоча вони й хотіли оселитися в гостьовій кімнаті нагорі. Але Анна, хай і повністю покладається на батьків, особливо у стресових і важких ситуаціях, відчуває, що напружується поряд із ними, а напруги в ній вже й так із лишком. До того ж, коли вони поряд, це погано впливає на їхні стосунки з Марко, а він, здається, і без того на межі. Волосся скуйовджене, неголений. Вони всю ніч не спали, а вже позаду півдня. Анна виснажена і знає, що, напевне, виглядає не краще за Марко, та їй начхати. Про сон і думати не випадає.
– Нам треба подумати, Марко! Хто міг забрати її?
– Не уявляю, – безпорадно відказав Марко.
Вона встає й починає міряти вітальню кроками.
– Я не розумію, ну чому вони не знайшли жодних слідів. Як таке може бути? Ти розумієш?
Вона припиняє ходити сюди-туди й додає:
– Окрім викрученої лампочки в датчику руху. Це очевидне підтвердження того, що тут хтось був.
Марко дивиться на неї.
– Вони вважають, що ми самі викрутили ту лампочку.
Вона витріщається на нього.
– Що за маячня! – голос її звучить дещо істерично.
– То були не ми. І нам про це відомо, – розлючено каже Марко. Він водить долонями вгору й униз по джинсах – нова звичка. – Детектив має рацію щодо одного: схоже, це було сплановано. Не те що хтось ішов повз, побачив відкриті двері й викрав дитину. Але якщо її викрали заради викупу, то чому злочинець не лишив записки? Чому досі не зв’язався з нами?
Він дивиться на годинника.
– Уже майже третя! Її немає вже майже дванадцять годин, – каже він, і голос його зривається.
Анна теж думає про це. Звісно ж, із ними вже мали б зв’язатися. Як усе відбувається під час викрадень? Коли вона запитала про це детектива Ресбака, той відповів:
