style="font-size:15px;"> – Хтось був на пасажирському сидінні?
– Не думаю, але точно сказати не можу. Було погано видно. Можливо, то була електрична машина або гібрид, тому що вона рухалася дуже тихо.
– Ви впевнені?
– Ні, не впевнена. Але зазвичай із проїзду долинає звук, а ця машина була дуже тихою, може, ще й через те, що ледве повзла.
– Не знаєте, о котрій це було?
– Я подивилася на годинник, коли встала. У мене біля ліжка цифровий будильник. Було 00:35 ночі.
– Ви цілком упевнені щодо часу?
– Так, – відказує вона. – Цілком.
– Ви не пам’ятаєте ще якихось подробиць про машину, бодай щось? – запитує Ресбак. – Дводверна? Чотиридверна?
– Вибачте, – каже вона. – Не пам’ятаю. Я не помітила. Пам’ятаю тільки, що маленька.
– Я б хотів визирнути в те вікно, якщо ви не проти, – каже Ресбак.
– Звісно.
Вона веде їх сходами нагору, до ванної у глибині будинку.
Ресбак виглядає у відчинене вікно. Вдалий ракурс – проїзд видно добре. Ліворуч він бачить гараж Конті, жовту поліцейську стрічку довкола нього. Йому видно, що гараж досі відчинений. Як шкода, що вона не вийшла бодай на дві хвилини раніше. Вона могла би побачити, як машина з вимкненими фарами виїжджає з гаража подружжя Конті, якщо це дійсно було так. Якби ж тільки знайшовся свідок, який бачив цю машину в гаражі або як вона звідти виїздить о 00:35 ночі. Але та машина могла їхати звідки завгодно.
Ресбак дякує Полі та її чоловікові, вручає свою візитівку, і вони з Дженнінґзом виходять. Поліцейські зупиняються на тротуарі. Світає.
– Що думаєте? – питає Дженнінґз.
– Цікаво, – каже Ресбак. – Час. І той факт, що фари були вимкнені.
Інший детектив киває.
– Марко ходив до дитини о пів на першу. Машина їхала з боку гаража Конті о 00:35. Без світла. Можливо, спільник.
Так батьки стали його головними підозрюваними.
– Візьми кілька людей і поговоріть з усіма, чиї гаражі виходять на проїзд. Я хочу знати, хто їхав на машині о 00:35, – каже Ресбак. – Пройдіть по всіх будинках і спробуйте з’ясувати, чи не визирав ще хтось у вікно і чи не бачили вони чогось іще.
Дженнінґз киває:
– Гаразд.
Анна міцно тримає Марко за руку. Вона ледве не знепритомніла перед виходом до преси. Їй довелося сісти й опустити голову між колін. Сьома ранку, минуло вже кілька годин із моменту викрадення Кори. З десяток журналістів і фотографів чекають на вулиці. Анна завжди була замкненою людиною, такий надмір уваги для неї – тортура. Вона ніколи її не шукала. Але тепер Анна та Марко вимушені залучити ЗМІ. Їм потрібно, щоб Кора з’явилася на шпальтах усіх газет, на всіх каналах, в Інтернеті. Не можна просто взяти й викрасти дитину з чужого будинку й лишитися непоміченим. Довкола багато людей. Хтось обов’язково щось розповість. Анна та Марко мають це зробити, хоча й знають, що стануть мішенями злоязиких видань, якщо все випливе. Вони – батьки, які лишили без нагляду немовля, покинули свою донечку
