граблів. Вона сидить, виструнчившись, чекаючи, коли вони загарчать. Нашорошена, вона чекає. Вона згадує про зламаний датчик руху.
Нарешті Ресбак повертається:
– Собаки нічого не знайшли, – каже він. – Це хороші новини.
Анна чує, як мати поряд із нею видихає з полегшенням.
– Отже, тепер ми можемо справді почати її шукати? – питає Річард Драйз.
Детектив каже:
– Ми серйозно налаштовані знайти її, повірте.
– Тож, – каже Марко трохи ображено, – що далі? Що можна зробити?
Ресбак відповідає:
– Нам доведеться поставити вам обом велику кількість питань. Ви можете знати щось, що може допомогти, і самі цього не усвідомлювати.
Анна дивиться на Марко сповненим сумнівами поглядом. Ну що вони можуть знати?
Ресбак додає:
– І нам необхідно, щоб ви поспілкувалися зі ЗМІ. Хтось міг щось бачити чи, можливо, побачить завтра чи післязавтра, але якщо вони про це не дізнаються, то не складуть цього докупи.
– Гаразд, – різко каже Анна. Вона зробить усе необхідне для повернення своєї дитини, попри те, що зустріч із медійниками її жахає. Марко теж киває, хоча й видається знервованим. На якусь мить Анна замислюється про своє волосся, що звисає ріденькими пасмами, про розпухле від плачу обличчя. Марко бере її руку й міцно стискає.
– Як щодо винагороди? – пропонує батько Анни. – Ми могли б запропонувати винагороду за інформацію. Гроші я виділю. Якщо хтось бачив щось і боїться висунутися, то подумає ще раз, якщо сума його привабить.
– Дякую, – каже Марко.
Анна просто киває.
Дзеленчить телефон Ресбака. Це детектив Дженнінґз – він обходив усі будинки на вулиці один за одним.
– Можливо, ми щось знайшли, – каже він.
Ресбак відчуває знайоме напруження в животі – їм відчайдушно потрібен бодай якийсь натяк. Він швидко виходить з будинку Конті й за кілька хвилин опиняється перед будинком, розташованим за їхнім, по інший бік доріжки.
Дженнінґз чекає на нього на першій сходинці. Дженнінґз стукає у двері ще раз, і їх одразу ж відчиняє жінка, на вигляд років п’ятдесяти. Видно, що її підняли з ліжка. На ній халат, волосся заколоте шпильками. Дженнінґз представляє її: Пола Демпсі.
– Я детектив Ресбак, – каже детектив, показуючи жінці своє посвідчення.
Вона запрошує їх до вітальні, де у кріслі сидить, цілком уже прокинувшись, її чоловік у штанях від піжами та зі скуйовдженим волоссям.
– Пані Демпсі, можливо, бачила щось важливе, – каже Дженнінґз.
Коли вони влаштовуються, він каже:
– Розкажіть детективу Ресбаку те, що сказали мені. Про те, що ви бачили.
– Добре, – каже вона й облизує губи. – Я була нагорі у ванній. Я встала прийняти аспірин, тому що в мене боліли ноги від того, що вранці я поралася
