Ресбак.
– Я принесу, – каже Анна й іде на кухню. Поки вони чекають на неї, з кухні долинає бурмотіння: батьки Анни хочуть знати, що відбувається.
– Тож конкретно, через що ви сварилися? – запитує Ресбак, коли Анна повертається з кухні з папірцем, на якому нашкрябано ім’я та адресу няні.
– Я не хотіла залишати Кору саму, – прямо відказує Анна. – Сказала, що краще лишуся з нею. Синтія не хотіла, щоб ми приходили з малою, бо від неї багато метушні. Вона влаштувала посиденьки без дітей, через що ми й покликали няню. Але потім, коли вона сказала, що не зможе, Марко вирішив, що буде нечемно приходити з дитиною, якщо вже ми обіцяли бути самі, а я не хотіла залишати її вдома саму – от ми й посварилися.
Ресбак повертається до Марко, той мляво киває.
– Марко вважав, що якщо в нас буде радіоняня за стінкою і ми ходитимемо до неї щопівгодини, усе буде добре. Нічого поганого не станеться, так ти сказав, – у голосі Анни раптом почала вчуватися злість на чоловіка.
– Я помилився, – каже Марко, повертаючись до дружини. – Мені шкода! Це моя провина! Скільки разів іще мені повторювати?
Детектив Ресбак спостерігає за тим, як тріщина у стосунках подружжя перетворюється на прірву. Брунька напруженості взаємин, яку він помітив одразу після зникнення їхньої доньки, розкрилася у квітку взаємних обвинувачень. Взаємопідтримка, яку вони демонстрували в перші хвилини й години розслідування, почала кришитися. Та і як їм було втриматися? Їхня донька зникла. На них тиснуть з усіх боків. У їхньому будинку – поліція, преса стукає їм у двері. Ресбак уже знає, що якщо тут є, що шукати, він це знайде.
Розділ 8
Детектив Ресбак залишає будинок Конті та вирушає до няні, щоб перевірити слова батьків. Стоїть пізній ранок, і, долаючи цю коротку відстань зеленою вулицею, Ресбак прокручує в голові справу. В будинку та на подвір’ї немає жодних підтверджень вторгнення. Але на цементній підлозі в гаражі є свіжі сліди шин. Він підозрює батьків, але тепер на сцені з’являється няня.
Коли він приходить за адресою, яку дала йому Анна, двері йому відчиняє стривожена жінка. Видно, що вона плакала. Він показує їй посвідчення.
– Я так розумію, Катерина Ставрос живе тут?
Жінка киває.
– Це ваша донька?
– Так, – відповідає мати дівчини, заспокоївшись достатньо, щоб говорити. – Пробачте, зараз не дуже вдалий час, – каже вона, – але я знаю, чому ви тут. Заходьте, будь ласка.
Ресбак заходить до будинку. Коридор веде у вітальню, котра, як виявилося, переповнена заплаканими жінками. Три жінки середнього віку й молода дівчина до двадцяти сидять за журнальним столиком, заставленим тарілками з їжею.
– Вчора померла наша мама, – пояснює місіс Ставрос. – Ми із сестрою намагаємося все організувати.
– Вибачте, що заважаю вам, – каже детектив Ресбак, – але, боюся, це важливо. Ваша донька вдома?
Утім, він уже помітив її на канапі поміж решти жінок середнього віку: кругловида дівчина, чия рука саме нависла над тарілкою з тістечками, коли раптом вона підняла очі й побачила, як до кімнати зайшов детектив.
