очевидячки вихваляючись. Я зі страху вчепився в ручку над головою.
– Службу в армії брати до уваги?
– Без армії.
– Десь п’ятнадцять тисяч годин.
– А разом з армією? – Ешлі помітно заспокоїлася.
– Гадаю, до двадцяти.
Я відпустив ручку – пальці аж почервоніли від напруги.
– Ви як? Нормально? – весело спитав Ґровер.
Тут з-під його сидіння виліз пес, зручно влаштувався на колінах у свого господаря та почав роздивлятись нас через його плече. Енергії у цієї білки на стероїдах було хоч греблю гати – песик без упину крутився та щось там собі гарчав. Ноги по десять сантиметрів, зуби та хвіст – от і весь собака. Хоча поводився він так, наче вважав увесь літак за свою територію і навіть думки не припускав, що він тут не головний.
– Знайомтеся, це Танк – мій другий пілот.
– А в нього скільки годин у повітрі?
– Тисячі три чи чотири, – відповів Ґровер, хвильку поміркувавши.
Танк повернувся та почав уважно видивлятися щось попереду. Потім – вочевидь задоволений побаченим, – знову зник під сидінням.
Я трохи нахилився вперед, щоб роздивитися Ґроверові руки: великі, грубі, м’язисті, із сухою шкірою та великими суглобами. На пальці була потерта обручка: вона доволі вільно обіймала нижню частину пальця, але було зрозуміло, що через суглоб без мила її не зняти.
– А скільки ми летітимемо?
Він дістав з кишені срібного годинника та клацнув кришечкою (під нею була вицвіла фотографія вродливої жінки), потім поглянув на GPS і ще раз перевірив якісь прилади. Було видно, що він тут не новачок.
– Беручи до уваги боковий вітер, за дві години будемо на місці. – Він закрив годинника.
– Ґровере, а діти у вас є?
– П’ятеро. І тринадцятеро онуків.
– А ви часу не гаяли! – засміялась Ешлі.
– Аякже! Три сини та дві доньки. Наш молодший вже, мабуть, старший за вас. Бене, вам скільки років?
– Тридцять дев’ять.
– А вам, Ешлі?
– Хіба ви не знаєте, що не можна питати леді про її вік?
– Ну, не можна саджати двох людей на заднє сидіння цього літака, але я вже надто старий, щоб дотримуватися дурних правил. Та і вам там наче непогано.
– А чому не можна двох? – поцікавився я.
– Федеральна авіаційна агенція так вважає.
– Тож це виходить, я переступаю закон? – всміхнулась Ешлі.
– Спочатку треба розібратися, що таке закон, – буркнув Ґровер.
– Тобто зі злітної смуги ми підемо не у термінал, а до в’язниці?
Ґровер розсміявся.
– Загалом, вони й не знають, що в мене пасажири, тому навряд чи на вас там чекає поліція. Ну а якщо чекає, то я скажу, що ви захопили мій літак, узявши мене в заручники, а потім позиватимуся на вас до суду.
– А, ну тоді добре.
– Цей літак не може швидко й високо літати. Так що мені не потрібен повітряний коридор – я літаю за правилами візуального
