Правда, – я енергійно захитав головою.
– Диспетчере, диспетчере, говорить борт один-три-вісім-браво. Дозвольте злітати, – промовив Ґровер у свій мікрофон.
За кілька секунд у наших навушниках почулося:
– Борт один-три-вісім-браво, зліт дозволяю.
– А цей GPS-прилад показує погоду? – поцікавився я.
Замість відповіді Ґровер натиснув якусь кнопку, і зображення на невеличкому моніторі змінилось і стало дещо схожим на те, що я бачив на великих екранах у терміналі. Розлога зелена пляма і далі упевнено наближалася.
– Просто чудова буря! Снігу буде чимало! – вигукнув Ґровер, поглянувши на екран.
Уже за дві хвилини ми були в повітрі, і літак швидко набирав висоту. Ґровер розмовляв з нами через мікрофон.
– Ми зараз вийдемо на висоту у три з половиною кілометри та пролетимо приблизно п’ятдесят миль на південний схід над долиною Сан-Хуан у бік озера Стробері. А щойно побачимо його – відразу повертаємо на північний схід, пролітаємо над природним заповідником у горах Юїнта і сідаємо в Денвері. Політ триватиме трохи більш як дві години. Тільки-но наберемо висоту, можете відстебнути ремені та вільно пересуватися салоном. За кілька хвилин стюардеси подаватимуть вечерю. Бажаю приємного польоту.
Авжеж, пересуватися. У банці сардин більше місця. А проте вечеря все ж таки була: з полички на дверцятах Ґровер витяг два пакетики смаженого мигдалю та передав нам, супроводжуючи свої дії піснею «Летітиму звідси» у власному виконанні.
– Бене! – раптом урвавши свою пісню, він погукав мене.
– Що?
– Ви давно одружені?
– Цього тижня буде п’ятнадцять років.
– А скажіть-но, тільки чесно, це й досі кльово чи вже набридло? – втрутилась Ешлі.
Ґровер розсміявся та відповів замість мене:
– Я одружений вже майже півстоліття, так що повірте моєму досвідові: з роками дедалі краще. Ні в якому разі не гірше. І не набридає. Я кохаю свою дружину навіть сильніше, ніж у день нашого весілля, хоча тоді, як я стояв спекотним липневим днем у весільному костюмі, мені здавалося, що дужче кохати взагалі неможливо.
– Плануєте щось особливе на річницю? – спитала мене Ешлі.
– Подарую квіти, відкоркую пляшку чудового вина та запрошу її на пляж дивитись, як розбиваються хвилі.
– Ви й досі даруєте їй квіти?
– Щотижня, – кивнув я.
Вона нахилила голову, підняла одну брову та увіп’яла в мене такий погляд, наче не вірить жодному моєму слову.
– Ви щотижня даруєте дружині квіти?
– Саме так.
– Ай молодець! – почулося від Ґровера.
– Які ж квіти вона любить? – спитала Ешлі тоном професійного журналіста.
– Орхідеї у вазонках. Та коли вони не квітнуть, я заходжу до квіткової крамниці коло моєї лікарні й купую що завгодно.
– Ви не жартуєте?
– Анітрішечки.
