мене за руку. Я варю каву, а вона сідає поруч – так, щоб її коліна торкалися моїх. – Ґроверу подобалося розповідати, і ми просто йому не заважали. Хоча вибору в нас і не було. – Я не чекаю, що ви мене зрозумієте. Може, колись пізніше. Я вже давно одружений і багато чого пережив, але можу точно сказати: кохати когось із часом стає тільки цікавіше. Може, ви думаєте, що такому стариганові, як я, байдуже, коли вона заходить до спальні в нічній сорочці? Я вам скажу, не байдуже. І їй не однаково, – розсміявся він. – Так, може, вона вже не така завзята, як у двадцять років, може, десь під руками провисла шкіра, може, задок вже не такий пружний, може, з’явились якісь зморшки й мішки під очима, а трусики вже не такі крихітні, як були колись, – але і я вже не той красунчик з наших весільних фотографій. Я став сивим, зморщеним, повільним та засмаглим віддзеркаленням того хлопчини. Може, я кажу вичовганими фразами, але я пошлюбився з жінкою, яка мені підходить. Ми з нею – пазл із двох шматочків.
– А що найкраще у подружньому житті? – спитала Ешлі.
– Найкраще… Коли вона сміється – я усміхаюся. Коли вона плаче – з моїх очей течуть сльози. Я ніколи б цього не зміняв ні на що.
Літак перемахнув через якусь гору, і внизу простяглася долина. Ґровер тицьнув пальцем у екран GPS, а потім кудись за вікно.
– Отам ми провели медовий місяць. Гуляли в горах. Ґейл любить природу, і ми щороку сюди приїжджаємо. Щоправда, тепер вже їздимо у кемпері[16], спимо під ковдрами з підігрівом, маємо електричну кавоварку – загалом, кидаємо виклик природі. – Він умостився зручніше. – Ви питали поради? Скажу вам те саме, що радив своїм дівчаткам перед весіллям. Виходьте за чоловіка, який буде йти життям поруч із вами наступні п’ятдесят чи шістдесят років. Буде відчиняти перед вами двері, готувати каву, мастити кремом п’яти – загалом, ставитиме вас на п’єдестал, де вам і місце. Подумайте, чи одружується він з вами лише через чудове личко та довгі коси? Чи кохатиме він вас через п’ятдесят років будь-якою?
Запала тиша, і я вирішив трохи розрядити атмосферу:
– Ґровере, ви змарнували талант!
– Це ж який? – Він не відривав погляду від якихось приладів.
– Та вам треба власне телешоу вести! Сідаєте на диван, викликаєте когось із зали та балакаєте з ним. Був би просто фурор.
Ґровер знов розсміявся.
– Ось ви двоє прийшли до мене в ангар, побачили жовто-блакитний літак і старого з пошарпаними руками та крихітним злим псом. Ви квапитеся в Денвер, щоб хутчіше повернутися до свого заклопотаного життя серед е-мейлів та повідомлень. А я бачу капсулу, що дозволяє злетіти над своїми проблемами та подивитися на них із зовсім інакшого пункту. Звідси ж краще видно, еге ж? – Він махнув рукою у напрямку чудового краєвиду під нами. – Ви всі дивитеся на життя крізь забруднені, подряпані, спітнілі, а іноді навіть розбиті окуляри. А тут, – він постукав по ручці штурвала, – тут ви маєте змогу на хвильку зняти свої окуляри та подивитись на життя власними очима.
– Саме тому ви любите літати? – тихо спитала Ешлі.
– Ми з Ґейл інколи сідаємо в літак та дві-три години просто літаємо. Мовчки. Тут нічого казати – слова
Будинок на колесах.
