style="font-size:15px;"> – Що? – тільки й міг вимовити я.
– Тобі ніхто не казав, що в тебе приємний голос? – усміхнулася ти.
Я торкнувся горла та октав на вісім вище від звичайного писнув:
– Ніхто, – потім відкашлявся, – ні, ніхто, – додав я вже нижче.
Ти розкрила зошит і почала гортати сторінки, закинувши ногу на ногу.
– Ну тоді я скажу. Він у тебе… теплий.
Решту навчального року ми з тобою були «друзями», бо я ніяк не міг зібрати докупи свої сама-знаєш-щойця й запросити тебе на побачення. Не забуваймо також про містера Голова-без-шиї, який міг запросто розірвати мене навпіл. Якби наздогнав.
На початку наступного року якось я зустрів тебе перед уроками – ми зіткнулися в коридорі, коли ти виходила з дівчачої роздягальні. Волосся в тебе було мокре після душу. На лобі – глибока зморшка, очі звужені.
– Гей, щось сталося? – спитав я.
Ти відвернулася та пішла до виходу, геть зі школи. Я встиг помітити, що очі в тебе заплакані, а кулаки міцно стиснуті.
– Нічого! – кинула ти через плече.
Я наздогнав тебе, узяв твій рюкзак, і ми разом пішли на стадіон.
– Може, розповіси, що сталося?
– Моя швидкість не росте! – вигукнула ти в розпачі.
– Хочеш, я допоможу?
– Хіба можеш? – наморщила ти ніс.
– Ну, можу. Принаймні вважаю, що можу. Він, – я махнув рукою в бік кабінету тренера команди з кросу, – точно не може. Якби міг, уже б давно сказав тобі.
– Можна подумати, ти знаєш більше за нього! – Тебе нелегко було переконати.
Я тільки кивнув.
– І що ж це тоді?
– Справа у твоїх руках. Надто багато рухів убік і замало вперед. А ще, – я вказав на твій стегновий згинальний м’яз, – ти надто скута отут. Через це в тебе короткий крок. Так, ти рухаєшся прудко, але треба збільшити крок. П’ять сантиметрів – і ти помітиш відмінність.
Ти так засмутилася, наче я сказав, що форма тобі не личить і ти в ній здаєшся товстою.
– Що, правда?
Я знов кивнув і почав озиратися, шукаючи твого бойфренда. Узагалі та наша розмова була, мабуть, найдовшою розмовою на людях.
Ти поклала долоні на стегна.
– То ти можеш це виправити?
– Ну, я не здатен цього виправити. Проте можу бігти поруч, і ти ніби подивишся на себе збоку. Можливо, нам вдасться дібрати тобі новий ритм – з довшими кроками. Щось подібне до того, як ти йдеш по тротуару та, наприклад, наступаєш на кожну плитку. Є інший спосіб: якщо бігти з кимось, у кого довший крок – твій мозок зможе сам підлаштуватися. В обох випадках крок має стати довшим.
– І ти мені допоможеш?
– Ну, так… Хіба ж я можу тобі відмовити?
Ти згорнула руки на грудях.
– І ти досі мовчав? Ти ж не звертав на мене жодної уваги!
Я й досі озирався, шукаючи твого гевала. Мені здавалося, ніби він просто дихає в
