випало. Десь поруч росла якась ялинка – я бачив одну з її гілок. Холодно. Я засунув долоні під пахви. Пуховий спальний мішок – це одночасно і добре, і не дуже. Добре, бо я зігрівся і кровообіг покращився, а ще я не помер від холоду. Не дуже – бо з кровообігом посилився й біль у ребрах.
Ешлі так само тихо лежала поруч і не рухалася. Я знов торкнувся її шиї: серцебиття трохи уповільнилось, але було досить сильним. Значить, організм уже використав усі запаси адреналіну, що викинув у кров під час аварії.
Треба її оглянути. Я повільно сів і почав уважно її роздивлятися. Обличчя набрякло, усюди запечена кров, на голові й на лобі кілька порізів. Плече точно вибите: рука низько висить у рукаві куртки. Засунувши правицю в рукав, я намацав її руку, міцно взявся та потягнув униз. Жили в суглобі напружилися та повернули кістку на місце. Я спробував поворушити її рукою: кістка ходить занадто вільно (я згадав, що вона розповідала про інші вивихи), але принаймні все на місці. Загалом плечі вправляти доволі легко, якщо знати, як зробити потрібний рух. Щодо внутрішніх пошкоджень – то це пізніше, бо треба її роздягти. Тепер черга ніг. Я обережно обмацав боки: м’язисті, сильні. Тут усе нормально. Далі ноги. З правою все гаразд, а от з лівою біда.
Коли літак загатився в якийсь камінь, стегнова кістка Ешлі не витримала удару. Може, саме цієї миті вона кричала. Усе стегно неабияк набрякло та стало вдвічі більшим. Штани щільно охоплювали ногу. Пощастило, що кістка не вийшла назовні. Треба вправити перелом, поки вона не прокинулась, але для цього мені знадобиться більше вільного простору. Тут же наразі як у апараті МРТ – навіть не повернутися. Я оглянув те, що залишилося від літака: по суті ми опинилися в такій собі печері зі снігу та уламків фюзеляжу. І це не так вже й кепсько, з одного боку. Силою удару літак встромило в сніг, а потім хурделиця ще й добряче затрусила нас згори. Може, звучить і не дуже добре, але завдяки цій сніговій ковдрі маємо тут температуру десь –2 °C, а це точно тепліше, аніж надворі. Крім того, сніг добре захищає нас від вітру. Плексигласовий дах, притрушений снігом, пропускає трохи світла, і зараз це мені допоможе.
Я почав розширювати простір, викопуючи додаткове місце у снігу для ноги Ешлі. Собака активно мені допомагав, нарізаючи кола. Потім він стрибнув на коліна Ґровера та спробував злизати сніг з його обличчя – мабуть, хотів спитати господаря, коли ж злітаємо. Руками копати я не міг, це стало зрозуміло майже одразу, тому, розгрібши трохи у Ґровера під ногами, знайшов пластикову планшетку. Документи я викинув, а планшетка стала непоганою лопатою. Робота йшла повільно, але мені вдалося викопати досить велику печеру – чи радше поличку, – куди я міг покласти Ешлі та вправити їй ногу.
Знявши спальник, я постелив його на сніг. Потім обережно трохи підняв дівчину та почав укладати на снігову поличку. Це неймовірно мене виснажило, і я притулився до сидіння Ґровера, намагаючись відсапнути. Дихати глибоко заважав гострий біль у грудях. На коліна стрибнув собака та лизнув мене в обличчя.
– Хлопчику, – прошепотів я, поплескавши його по спині. Ніяк не можу згадати ім’я.
