– голіруч це важко зробити. У Ґровера був якийсь на поясі, здається. Я простяг руку, намацав чохол та розстебнув його. Тіло вже задубіло і навіть не поворухнулося, коли я дістав мультитул. Треба буде його поховати. Після того як я накладу шви Ешлі та знайду нам щось попоїсти. Ґровер вже нікуди не квапиться.
Усе, гачок рівний. Я усилив волокно у вічко та спробував сплющити його плоскогубцями, щоб воно пройшло крізь шкіру. У Ешлі по щоках котилися сльози.
– Його дружина, мабуть, страшенно хвилюється…
Ми ще не встигли обговорити ситуацію і своє становище. Своє паскудне становище. З досвідом я дізнався, що медицину й альпінізм поєднує одне: треба боротися з кожною проблемою по черзі. Наразі це її обличчя та голова. Решта – потім.
Розбиваючи снігову кірку тим самим мультитулом, я викопав іще одну поличку поруч із «ліжком» Ешлі – цього разу трохи нижче. У лікарні я часто навідую своїх пацієнтів після операції – для цього беру низенький стілець на коліщатках, щоб опинитися на рівні очей пацієнта або навіть нижче (я помітив, як важко людям у такому стані дивитися вгору). Ось ця друга поличка й була звичним для мене стільцем. Навіть у такій ситуації не можу нехтувати лікарською тактовністю.
Під поривом вітру гілка шкребнула прозорий дах. Я нарешті спромігся відшукати в рюкзаку свій спальний мішок та простелив його на другій поличці. Досі ми спали в одному – тепер буде зручніше.
Я знов підніс чашу з водою до вуст Ешлі та витер сльозу з її щоки.
– Що болить?
– Я через нього, – вона кинула погляд на тіло.
– А ще щось болить?
– Серце.
– Фізично чи емоційно?
Вона поклала голову.
– Знаєш, як давно я хотіла заміж? Як я чекала цього дня? Як планувала весілля? Усе… усе своє життя…
– Узагалі-то я питав про фізичні відчуття.
– Усе болить.
– На жаль, мені доведеться завдати тобі ще болю. Треба накласти кілька швів.
Ешлі лише кивнула.
Глибокими були два порізи. Один на голові – тут вистачить двох швів, і це не буде боляче. Другий – над правим оком посеред брови. У неї на цьому місці лишився шрам від якоїсь старої травми, і під час аварії шкіра знов луснула.
– Тут наче був шрам.
– Національні змагання. Мені було вісімнадцять. Проґавила удар – і так його й не побачила.
Я вже зав’язував вузлик першого шва. Черга другого.
– І що, ти знепритомніла?
– Ні. Я страшенно розізлилася.
– Чого?
– Бо зрозуміла, що на випускних фото матиму вигляд п’янички.
– І що ж було далі?
– Зворотний удар ногою з оберта, далі подвійний круговий, і на завершення осьовий удар ногою. Упав тарганом.
– Це як – «тарганом»?
– У нас були назви для різних поз, у яких падали переможені.
– А які ще були
