змоги поворухнутися.
– То як ми до цього поставимося?
– Треба придумати, як це владнати таким чином, щоб не тиснути на пошкоджену ногу. Господи, що завгодно віддав би зараз за катетер.
– Е, ні. Не треба отих штук. Терпіти їх не можу. Цей отвір загалом не призначений для того, щоб щось туди встромляти.
Я дістав з рюкзака одну зі своїх туристичних пляшок із широким горлом.
– Ну, тоді ось таким трибом.
– Що, просто отак?
– Ну, оскільки збігати за кущ ти не хочеш, то доведеться робити це тут. Я допоможу. – Я видобув свій швейцарський ніж. – Штани треба буде розрізати до стегна збоку, а під тобою я викопаю ямку для пляшки та своєї руки. Якось так. Відсунемо твою білизну – і попісяєш у пляшку.
– А я думала, гірше вже нікуди.
– Мені ще й доведеться перевірити кількість сечі та її колір.
– Колір?
– Чи немає крові. Бо якщо є, то імовірне пошкодження внутрішніх органів.
– Гадаєш, мені замало пошкоджень?
– Ну, я хочу точно знати, що їх немає.
Я розрізав штани та відсунув одяг убік. Спершись на здорову руку, Ешлі обережно підняла своє тіло.
– Кажи, коли можна, – глянула вона на мене.
Я підсунув пляшку та кивнув.
– Мабуть, це найпринизливіша мить у моєму житті.
– Якщо зважити, що я поєдную ортопедію та медицину катастроф, мені важко згадати день, коли мені не випадало роздивлятися чиюсь сечу. І ставити катетер.
Дзюрчання припинилось, і вона поморщилася від болю.
– Десь болить? – спитав я.
– Та нога… – Вона знов узялася до справи, і пляшка почала наповнюватися. – У тебе пальці холодні, – додала вона.
– Ну, якщо це хоч трохи тебе заспокоїть, то пальці в мене холодні настільки, що я геть нічого не відчуваю.
– Я така рада, що зараз упісяюся.
– Більшість моїх пацієнтів зазнають якихось травм, і кров у їхній сечі майже завжди означає внутрішні ушкодження, – спробував я відвернути її увагу.
– Це якось має мене заспокоювати абощо? – Ешлі глипнула на мене.
Я дістав пляшку та оглянув її вміст.
– Загалом має, – оголосив я.
– Ого, чимало.
– Це добре. І колір гарний.
– Мабуть, уперше я чую компліменти щодо кольору своєї сечі. Ніяк не можу збагнути, як на таке реагувати.
Я допоміг їй одягтися та закутатись у спальний мішок. Звісно, для цього довелось її торкатись, і попри суто професійний підхід я все одно не міг абстрагуватися від її оголеного беззахисного тіла. У думках з’явилася Рейчел.
Протягом усіх цих туалетних процедур Ешлі страшенно змерзла, і її почало лихоманити. Сам я почувався так, наче в мене між ребрами стирчав ніж. Важко дихаючи, я ліг поруч.
– Ти приймав
