style="font-size:15px;"> Я дістав один з її жовтих нотатників та олівець і спробував намалювати частину карти з нашим місцеположенням, яка з’явилася на екрані приладу. Ще записав точні координати. Із цим малюнком, що ним міг би пишатися будь-який п’ятирічний хлопчик, я виліз назовні та спробував зіставити малюнок з тим, що бачив на власні очі, а також запам’ятати орієнтацію хребтів згідно з компасом – корисно точно знати, де південь, а де північ. Хоч я й не знаю, де я є, але можна принаймні обрати напрямок руху та дотримуватись його. Звісно, акумулятор GPS незабаром сяде, так що треба скопіювати якомога більше мапи. Наша ситуація дедалі погіршувалася, хоча здавалося, що гірше вже нікуди.
– У мене є гарна новина та погана. З якої починати?
– З гарної.
– Я знаю, де ми.
– А що там з поганою?
– Ми на висоті 3551 метр – з точністю до метра. До найближчої лісової дороги близько п’ятдесяти кілометрів через п’ять або більше гірських перевалів. У той бік, – я тицьнув пальцем. – До найближчого асфальтованого шляху чи чогось подібного до цивілізації вісімдесят кілометрів. Окрім того, тут майже всюди снігу приблизно з головою, – закінчив я.
Ешлі прикусила губу та задумливо оглянула наш сніговий сховок.
– Ось що я скажу. Тобі доведеться мене тут залишити, – вона грізно схрестила руки на грудях.
– Нікого я ніде не лишатиму.
– Слухай, тут нема чого навіть обговорювати. Ти не зможеш мене звідси витягти. Якщо ти підеш, то дістанеш шанс. Залиш мені каву – і давай, воруши своїми міцними ногами. А як вийдеш – даси координати цього місця рятувальникам, і мене заберуть звідси гелікоптером.
– Ешлі, пий-но каву.
– Питиму. А ти маєш визнати, що це єдиний варіант, – вона гостро глянула мені у вічі. – Так?
– Слухай, наразі я знаю тільки те, що нам потрібні вогонь та їжа, а ще варто спуститися трохи нижче. Як упораємося з цим – будемо думати далі. Треба розв’язувати по одній проблемі за раз.
– Але ж… – Вона була сильна, приголомшливо сильна. Такого не вчаться – із цим треба народитися. – Гляньмо правді в вічі. Можливо, це єдине адекватне рішення.
– Так, Ешлі, востаннє тобі кажу: я не збираюся нікого тут кидати.
Собака помітив, як змінився мій голос. Він підвів голову, встав, підійшов до Ешлі та вмостився в неї під рукою. Вочевидь, іще не пробачив мені епізод з горішками. Вона почухала пса між вухами, і в того забурчав живіт. І знову цей ображений голодний погляд у мій бік.
– Та знаю я, знаю. Голодний ти. Не треба мені нагадувати.
Ми мовчки сиділи, слухаючи, як вітер шарпає шмат брезенту. Зрештою я заліз у свій спальний мішок та глянув на Ешлі:
– А ти завжди так зі своїми друзями?
– Як?
– Готуєш їх до найгіршого.
– Ну, якщо попереду чекає найгірше – то так і треба казати. Нічого ховатися від правди. Не треба від цього бігати. Якщо таке може статися, потрібно думати наперед. Принаймні коли оте найгірше станеться, то хоча б не зненацька.
