потримав, аж поки вогонь добре розгорівся, а відтак підсунув під купку сухих голок. Вони швидко підхопили полум’я, і я почав підкладати клаптики паперу й великі гілки. Ешлі дивилась, як догоряє пакетик з-під горішків.
– Смачнющі були горіхи.
Собака підповз до тепла і знову скрутився пухнастим калачиком на мішку Ешлі поближче до вогню. Вогонь точно не був зайвим – нам відразу стало якось веселіше і не так боязко думати про брак їжі чи навіть можливості її знайти. Сам я міг би протриматися десь із тиждень без харчів – на самій воді. Однак у такому стані з мене не буде жодної користі. Колись давно я бачив фільм «Живі»[25] – і мені було неймовірно огидно. І зараз навіть думка про тіло Ґровера за штурвалом викликала не меншу огиду. Ні, я не їстиму його. Ні. Навіть якщо питання постане руба, у найгіршому випадку в нас є собака. Щоправда, такий песик нагодує нас лише раз, так що, мабуть, уперше в житті його розмір дає йому неабияку перевагу. Був би він лабрадором чи ротвейлером, я всерйоз замислився б щодо стейку із собачатини.
Ми мовчки дивилися на вогонь, дозволяючи собі відпочити від усього. Зрештою Ешлі порушила тишу:
– Я ось думаю, що подарувати Вінсу на весілля. І нічого не спадає на думку. Є ідеї?
Я підкинув іще одну гілку до багаття.
– Наше весілля ми святкували у хатинці в горах Колорадо. Невеличкій такій, вкритій снігом, – я гигикнув, – просто як наша оця. Ми з нею тоді ще платили студентські кредити і грошей не мали ані солі дрібка, тому домовилися, що не даруватимемо подарунків.
– Але ти таки щось подарував?
– Фіолетову орхідею.
– А, ось як уся та оранжерея почалася…
Я кивнув.
– Навзагал мені подобається, як ти говориш про дружину. Відчувається, що для таких людей, як ви, весільні обітниці – не порожні слова. – Ешлі вмостилася зручніше в мішку. – Я часто зустрічаю людей, які живуть із чоловіком чи дружиною наче з сусідом по кімнаті. Складається враження, що вони випадково зустрілися, незрозуміло чому взяли разом іпотеку та бозна-як народили спільних дітей. При цьому кожен з них немов сам по собі. Тож-бо приємно почути, що буває інакше. Як ви з нею познайомилися?
– Давай я завтра розповім? Нам обом треба вже спати. – Я потер очі та простягнув їй пігулку рецептурного знеболювального.
– Що це?
– Сильне знеболювальне. Окситоцин з тайленолом.
– А багато його в тебе?
– Три пігулки.
– А чого ти сам не вип’єш?
– Мені не так боляче. А тобі вони ще знадобляться. Пий-пий, тобі треба добре поспати. На такій висоті вони ще й діють одна за дві…
– Це як?
– Через висоту ефект від однієї пігулки буде як від двох.
– А, тобто голова не болітиме?
– На жаль, головний біль може лишитися. Аварія, та ще й така висота… Проте через день-два ти звикнеш, і біль мине.
– Тобі
Фільм «Alive» Френка Маршалла. Кінострічка розповідає про авіатрощу в Андах, після якої загубленим у горах пасажирам довелося їсти загиблих, щоб вижити.
