style="font-size:15px;"> – Може, треба виповзти назовні та помахати чимось?.. Сорочкою чи, може…
Я захихотів, і груди пройняв біль – рука рефлекторно схопилася за болюче місце.
– Що таке? – Ешлі стурбовано поглянула на мене.
– Думаю, зламано кілька ребер.
– Дай-но я подивлюся.
Я підняв кофту. Себе я не оглядав, але, певен, синець мав проступити добрячий. Виявилося, що весь лівий бік у мене густо-фіолетового кольору.
– Та це нічого. Болить, тільки коли дихаю, – заспокоїв її я, і ми обоє засміялися.
– Я наче забув спитатися, чи можна перейти на ти. Ви не проти?
– Тільки якщо поводитимешся чемно, – відповіла Ешлі.
Ешлі завмерла, терпляче чекаючи, поки я зав’язував шостий шов – у неї на руці. Обличчя її стало серйозним.
– Господи, повірити не можу! Ми лежимо хтозна-де у горах, ти шиєш мої порізи, і ми сміємося. З нами точно щось негаразд.
– Ну, таке важко заперечити.
Я ретельно оглянув те плече, яке вважав здоровим. Камінь чи, може, гілка глибоко розрізали сантиметрів із десять шкіри. Ешлі поталанило, адже коли літак упав, руку щільно притисло до снігу і це спинило кров. Тут необхідно накласти десь дванадцять швів.
– Дай мені, будь ласка, руку – треба витягти її з рукава.
Ешлі повільно почала витягати руку. Обличчя кривилося від болю.
– До речі, звідки у мене така чудова кофтина?
– Я перевдяг тебе вчора. Твій одяг змок.
– Мені дуже подобався той бюстгальтер.
– Він отам, сохне, – махнув я кудись назад.
Про той поріз на руці вона й не здогадувалася:
– Це ж треба, а я і не бачила.
Я почав пояснювати їй дію тиску та холоду, а сам по черзі зав’язував вузлики. Вона розмовляла зі мною, але намагалася не дивитися, що я роблю.
– Тож, як думаєш, які в нас шанси?
– А ти полюбляєш усе в лоб казати, еге ж? – поцікавився я замість відповіді.
– Ну, а навіщо ходити околяса? Усі ці втішання не допоможуть нам швидше звідси забратися.
– Маєш рацію. Тоді в мене кілька питань: ти комусь повідомила, що сідаєш у літак?
Ешлі похитала головою.
– Не відправила нікому е-мейл? Не потелефонувала? Ніяк не сповістила?
Знов той самий жест.
– Тобто на планеті Земля жодна людина не знає, що ти сіла у приватний літак та спробувала дістатися Денвера?
Те саме.
– От і я нікому не повідомив.
– Господи… – Її голос зірвався на шепіт. – Усі гадають, що я в Солт-Лейк-Ситі. Принаймні ще вчора гадали… Зараз вони вже розуміють, що я зникла. Але ж де вони мене шукатимуть? Вони ж тільки знають, що я взяла ваучер у готель…
– А судячи зі слів Ґровера, я взагалі не можу знайти жодної причини сподіватися на те, що нас шукатимуть. Немає жодного документа стосовно нашого
