те, що «Танцівниця» почала рухатись інакше. Вона більше не гойдалася на високих хвилях Мозамбіцької протоки, а спокійно йшла на захищеній від вітру ділянці моря. Швидко поночіло.
Я незграбно поплуганився до штурвала, вчасно похопившись, бо попереду в щораз густішій темряві маячила смуга суходолу. Я закрив дросель «Танцівниці» й заглушив її двигуни. Вона зупинилась і почала спокійно гойдатися на мілководді. Я впізнав обриси землі – це був острів Великих Мартинів. Ми проминули протоку, що вела до Великої гавані, відхилившись на південь, і допливли до розсипу дрібних атолів, що утворювали архіпелаг Сент-Мері.
Повиснувши на штурвалі, я витяг шию вперед. Загорнутий у брезент предмет ще лежав на передній палубі, і раптом я дійшов думки, що мушу його позбутися. Сам іще до пуття не розуміючи чому. Я мав невиразний здогад, що це важлива карта в грі, у яку мене затягли. Я знав, що не можу привезти цей предмет у Велику гавань за дня. Через нього троє людей уже загинуло, а мені відстрелили половину грудей. У тому брезенті був, певно, якийсь сильнодійний засіб.
Мені знадобилось аж п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися до передньої палуби. Дорогою я двічі непритомнів, а коли підповз до брезентового згортка, то голосно схлипував за кожним порухом. Півгодини я марно намагався розгорнути грубий брезент і розв’язати тугі нейлонові вузли. З моєю однією рукою й слабкими пальцями, які так заніміли, що їх годі було стулити в кулак, ця справа видавалася безнадійною. У голові мені паморочилося, і я боявся, що знов от-от зомлію й не встигну позбутися трофея.
Лежачи на боці, по останніх променях призахідного сонця я визначив своє положення щодо острова. По верхівках пальм і найвищій точці я старанно запам’ятав прикмети цього місця. Відтак я прочинив дверцята в поручні передньої палуби, крізь які ми зазвичай затягали на борт велику рибу, підібгав під себе ноги і, щосили штовхнувши ними брезентовий згорток, перекинув його у воду. Він упав з важким плескотом, і краплі бризнули мені на обличчя.
Від напруги рани знову відкрилися, і крізь мої недоладні пов’язки почала просочуватися свіжа кров. Я хотів був перетнути палубу, проте не зміг і запаморочився, ще не дійшовши до салону.
Уранішнє сонце й гучні крики мартинів розбудили мене, та, коли я розплющив очі, сонце видалося мені затіненим, як ото буває під час затемнення. Мені знову потьмарилося в очах, а коли я спробував поворушитися, то не знайшов у собі сили. Я лежав, розчавлений вагою немочі й болю. «Танцівниця» якось дивно похилилася, наскочивши, певно, на мілину коло берега.
Я глянув угору крізь такелаж. На поперечці сиділи три мартини з чорними спинами, великі, як індики. Скошуючи голови, птахи дивилися вниз на мене. Вони мали жовті могутні дзьоби. Верхня частина дзьоба закінчувалася червоним, як вишня, гачком. Мартини спостерігали за мною блискучими чорними очима і з нетерплячки розпушували пір’я.
Я спробував був відігнати їх криком, але не зміг ворухнути губами. Цілком безпорадний, я розумів, що птахи от-от почнуть дзьобати мої очі. Вони завжди починають з очей.
