міхи з трофеєм. Вони робили це незграбно: «Танцівниця» важко гойдалася на хвилях, а мене тим часом розібрала така хіть, що я нахилився вперед.
Одначе я дуже швидко розчарувався, побачивши, що Джиммі завбачливо завинув свою знахідку в брезент, яким раніше були обгорнуті сани. Її підняли на борт у мокрому, зав’язаному нашвидкуруч клунку, обмотаному нейлоновим мотузом.
З того, як вони поводилися з тією штукою, я зрозумів, що вона важка, але не дуже велика – завбільшки з маленьку валізу. Вони поклали трофей на палубу й радісно обступили його.
Матерсон глянув угору й усміхнувся до мене.
– Гаразд, Флетчере. Іди подивися.
Це було зроблено вкрай дотепно: він зіграв на моїй цікавості, наче піаніст-віртуоз. Моє бажання знати, що ж вони там витягли з моря, зненацька посилилось. Я затис у зубах сигару й став спускатися по трапу, щоб приєднатися до їхнього товариства. Я був на півдорозі до передньої палуби, на відкритому просторі, і Матерсон, усе ще всміхаючись, тихо скомандував:
– Давай!
Лише тоді я зрозумів, що це пастка, і мої думки закрутилися так швидко, що довкола мене все почало відбуватися, наче в уповільненому кінофільмі.
Я побачив, що зловісна цівка чорного пістолета сорок п’ятого калібру в руці Ґатрі поволі опускається, націлюючись мені в живіт. Майк Ґатрі став у стрілецьку стійку, витягши праву руку вперед, і, мружачи свої цятковані очі, дивився вздовж важкого чорного дула.
Я помітив, як вродливе юне обличчя Джиммі Норта спотворилося від жаху, як він спробував був перехопити руку з пістолетом, проте Матерсон, ще всміхаючись, брутально відштовхнув його, і Джим хитнувся вбік разом з «Танцівницею».
Я міркував цілком ясно й швидко, але то був не потік думок, а набір одночасних образів. Я міркував, як майстерно вони влаштували мені пастку, – робота фахівців. Я думав, який я був самовпевнений, коли укладав угоду з вовчою зграєю. Для них було легше вбити, ніж домовитися.
Я думав, що вони вб’ють Джиммі, бо той став свідком цієї сцени. Либонь, такий був їхній намір від самісінького початку. Мені було прикро. Я встиг уподобати цього хлопця.
Я думав про важку розривну кулю, яку виплюне «сорок п’ятий», про те, що вона рознесе свою ціль із силою дві тисячі фунтів на фут.
Указівний палець Ґатрі обкрутився навколо курка, і я кинувся до поручня, все ще тримаючи сигару в роті, хоч і знав, що вже запізно.
Пістолет у руці Ґатрі підстрибнув, і я побачив його блідий спалах на сонці. Грім пострілу й важка олив’яна куля настигли мене водночас. Гуркіт приголомшив мене, і я відкинув голову. Сигара полетіла високо в повітря, залишивши за собою хвіст іскор. Удар кулі спочатку зігнув мене, витиснувши повітря з моїх легень, а тоді збив з ніг і відштовхнув назад.
Я вдарився спиною об поручень, проте болю не відчув. Тільки шок, від якого заніміло все тіло. Куля була в грудях. Я це знав напевно. Як і те, що зараз вона розірве мене на шматки. Рана була смертельна. Я не мав у цьому жодного сумніву і чекав, що от-от зомлію, провалившись у чорну
